Basic HTML Version
Степан Костїв.
її ВАСИЛЬКО.
—
— 209 —
На цвинтари в Монте Вендетта стояла старенька
матуся, окутана великою вовняною хусткою, і глядїла
му
тними сірими очима по хрестах та недавно усипаних
чорних гробах. Тисячі їх там були. Один при другім в рів
них відступах, стоять білі хрести, немов побравшись за
руки, а чорні квадратики насипів чим дальше тим меньпгі.
Вони зливають ся повільно з краскою хрестів в одну ма
су, підпираючи темніючі лїси і бронзові стіни скель, які
знова гублять ся в білих снігах верхів, підпираючих звід
небесний... Се виглядає немов величезний катафальк, при
критий зверха білим покривалом, з котрого кручені ріки
ледівцїв, неначе білі шарфи вінців, котять ся по темних
боках і гублять ся в зелених лугах долин та городів. На
декотрих хрестах видно зівялі вінки, а більшість хре
стів стоять без них.
Матуся стояла довго безрадна, не знаючи, що їй по
чати, де пійти. її очи бігали по подібних до себе хрестах,
з яких один стоїть напевно на гробі її любого сина, оди
нокого, якого вона любила і який любив її теж. Де®
його шукати, коли хрести рівні, а гроби однакові?
їй здаєть ся, що то не хрести, а жовнїри в рядах,
з випнятими на перед грудьми, з руками на швах, зі
зверненими просто на неї очима.
Кілько тут тих хрестів, кілько під ними людий —
спокійних, мертвих! Лише сине небо, розпалене лучами
сонця, опускаєть ся над ними шатром, а легонький вітер,
як віддих любої людини, гладить їх поверха.
їй здаєть ся, що лише крикнути, а син її виступить
з рядів, прибіжить до неї, обійме за шию та цїлувати-ме
її, цілувати і тиснути до себе, а вона опреть ся о него,
візьме його голову у свої руки та, гладячи його по воло-
сю, буде глядіти в його погідливе, румяне лице.
—
Сину, сину мій! — вириваєть ся з її уст. — Я
так далеко їхала, щоби тебе відвідати, щоби бодай твій
гріб опорядити та зеленим барвінком омаїти...
14