Basic HTML Version
—
79
—
Володимир Сиротенко.
Б У Р Я
Сердито носила ся буря шалена
І грізнеє небо чорніло.
Замовкла в ту пору левада зелена
І поле пусте оніміло.
Косар втихомиривсь, сховав ся чабан,
Затихли плугаторські співи,
І сумним зробив ся покинений лан,
В журбі хвилювали ся ниви...
Страшенно довкола у хмарах кипучих
Щораз миготіло, тріщало...
І бішеним вітром у лїсї дрімучім
Високії сосни ломало.
Не здеркгли
Г-ля
сади плодовиті
ї бу^еіо їх
пок.;:ушло;
Пірвало пахучії, пишнії квіти
И зливою руїни їх змило.
Але тая лютая буря минула
І яснеє сонечко гріє;
Весна благодати свої розвернула
І трудовник знова радіє.
І знов залишали ся ниви красою,
Ожили пошарпані квіти
І
все, потолочене
бу
ЄЮ
злою,
Знова обновилось, щоб жити.
Н
і
Отак над Вкраїною буря лютує,
Залила ся Ненька сльозами,
Стогне від болів, поради не чує
І гине в неволї віками.
Кістьми полягли її вірнії дїти
На страшному полю без слави...
Зівяли, осипались пишнії квіти,
Остались руїни кроваві!
Але оживе ще поранена мати,
Скріпить ся, розвіє темряву,
І щастє загляне у ріднії хати
На радість її і на славу.
Як степ віковічний, як спілії ниви
Красують ся, сонцем огріті,
Отак запанують веселі й щасливі
її приголублені дїти.