Basic HTML Version
ДУХ УМАНСЬКОГ О С ТНИКА ІВАН ҐОНТИ.
(Замітка з минулого й сучасного).
Постать уманського сотника Івана
Ґонти завжди вражала мене своїм
трагізмом. Але скільки я не перечи
тував про нього ріжних книжок, в
яких описувалася ця, характерна для
нашої історії, постать сотника, все
складалося якось так, що майже всі
вони представляли його 'людиною
жорстокою, кровожадною й немило
сердною. Мої розшуки якоїсь доклад-
нійшої біографічної відомости, або
певного безсторонного опису його
ділань, — теж не дали жадних наслід
ків.
Бажання пізнати його ближче
так і зосталися бажаннями, звязаними
з глибоким незадовольненням неосяг-
неної справи. Я інтуїтивно відчиту
вав, що тут щось не так, що сотник
Ґонта не міг бути таким, яким його
представляє хоч-би й навіть пані Ве
роніка Кребе, якій він урятував життя.
*
У 1919 p., підчас переїзду вій
ськової частини, в якій знаходився і я,
через Бесарабію, мені випадково, в
Ккшеневі, у антикварія, пощастило
купити альбом з історичними моно
графіями проф. Яворинського п. н.
,,La Petitte Rusie d'autrefois". Серед
довгої низки ріжних заміток і нари
сів про життя визначнійших діячів
нашого минулого був і житєпис Івана
Ґонти. З нього я довідався, що Івана
Ґонту було замордовано в с. Сербах,
на Поділлю. З того часу моєю мрією
стало — дістатися до того села й
обовязково довідатися щось доклад-
ніще про нього, ніж те, що знав з
книжок.
В кінці серпня місяця 1919 p., моя
мрія здійснилася. Виконуючи служ
бові обовязки, випадково заїхав у
Серби і зупинився тут. Почав з інте
лігенції: попа, вчителя й писаря, але
ЕСЄ дарма... Ніхто з них нічого не знав
про минувшину свого села. Дехто по
радив звернутися до старих Серби-
чан. Я так і зробив. Віднайшов двох
дідусів (В. Малієвського і І. Пастуха),
які задовольнили моє бажання.
Ось їх оповідання про останні дні
земного терпіння страстотерпця. По
чав оповідання І. Пастух, який був
більш охочий до розмов і цілком
щиро бажав мені „сказати все по
правді."
*
*
*
„Сам я тоді ще й на світі не був,
але бабуся моя були вже дівчиною і
все знали. Вони мені про Ґонту роз
казували і водили нас до його хреста
молитися і його яму показували...
— Яку яму? •— спитався я.
— Бачите, в нас не було такої
тюрми, щоб його посадити, а тому
пани посадили його в таку яму. Отам
за цвинтарем викопали ляхи глибоку
яму, яка зверху була кругла й широ
ка, а на дні гостра й вузька, неначе
буряк...
Було в ній так кепсько, що не міг
ні сидіти, ні лежати. В день і в ночі
варта, а навколо поле...
Ото бувало, вартові втомляться
та заснуть, то наші люди в ночі при
носили та на мотузочках спускали йо
му їжу та питво, а часом і гроші, бо
думали так підкупити варту... Але
Ґонта грошей не брав. Часто-густо
ще й свої клав у спущене горнятко
від страви.
Одного разу моя бабуня дістала
від нього золотого. — Я сам його ба-
чгв у неї...
"