Basic HTML Version
— 77 —
- - Як же цс так, що ви в такий
день і в дорозі, та ще й пішки? — ці
каво спитався мене.
- - Таке життя тепер! Всяково при-
ходиться! — відповів я.
- - А так, так! — замугикав він
співчуваючим тоном. — Буває, буває...
Між кремезними липами стежина
пішла в бік і ми прийшли до малень
кої .хатини.
- - Ось і моя хата! — промовив ді
дусь. — Живу собі і ні про що не тур
буюся. Літом на пасіці, а зимою Богу
молюся та в дзвони дзвоню.
- Так ви дзвонар? — спитався я.
- Еге-ж... — поважно промовив
він, відчиняючи двері.
Маленька чистенька хатина ску
пенько освітлювалася зеленим вогни
ком лямпадки, яка горіла перед обра
зами, що скрашали собою всю причіл
кову стіну хатинки. Такий-же малень
кий столик був застелений чистенькою
полотняною скатертиною, а по під сті
нами стояли вузенькі соснові лавки.
Маленька грубка коло порога була го
ряча, аж палала.
- - Роздягайтеся і обгрівайтеся! —
сказав до мене дідусь. — А я тим ча
сом приготую вечерю.
- - Спасибі! — відказав я і присів
коло стола на лаву. Аж тепер тільки
відчув я, наскільки був стомлений
своєю мандрівкою. Тиша, спокій і
тепло відразу зломили мою напру
женість і я, наче крізь сон бачив і чув,
як дідусь виходив до сіней, вертався
назад, порався коло грубки і щось го
ворив до мене. Наглий сон зборов
мене і я не міг противитись йому.
Схилився на руку і так заснув. Не
знаю, як довго я спав, але мене роз
будив щирий голос дідуся, який го
ворив:
-- Бідний! Стомився як! Годі спати,
коли вечера на столі чекає!...
Я встав і, розглянувшись навколо,
побачив перед собою святочно при
браного стола і сів коло нього.
Як себе почував за тим маленьким
столиком, — не сказати. Дідусь і йо
го кутя з медом так нагадали мені дні
мого дитинства, що я й сам не знаю,
що діялося зі мною. Казати щось про
це, значило-б дарма кидати словами.
— Ні, тут треба було лише відчувати,
щоб розуміти...
Після вечері стали лягати спати.
Дідусь мав рано встати, бо в досвіта
мусів дзвонити „на веюнощну"...
Він ліг на лаві під образами, а ме
не поклав на свому ліжку коло груб
ки. Коли я відмовлявся, то він суворо
подивився на мене і сказав:
— Вам спочинути треба!... То-ж
дивитися страшно...
Коли тільки лягли й загасили сві
тло, як враз відчув, що мій сон кудись
зник і моя душа напружено стала при
слухатися до невідомих голосів, що
лунали поза стінами хатини...
На дворі зірвалася хуга. Лютився,
скаженів північний вітер і цілими обе
ремками шпурляв у вікна білим сні
гом, який з глухим брязькотом роз
сипався по замерзлих шибах. Чую, що
й дідові не спиться.
— І завжди в цю пору!... — каже
сам до себе.
— Що саме? спитався я.
— Чорний привид під дзвіницею...
— Який привид? — допитувався я.
— Довго казати... Вам спати тре
ба... - - відповів він.
— Кажіть! Я зовсім не хочу спати...
— умовляв я його.
— Бачите, — почав він, - - у на
шому монастирі є своє чудо, про яке
ке всі знають... А тим часом, воно ду
же богато означає...
— Як то так?
— - Бачите, воно пророчить... —
зітхнув і затих.