Basic HTML Version
— 84 —
О
"=І
HL
Працював у кустарній бараці, в та
борі полонених.
Перстені робин. І які!
З кінського волосіїшя такі тоне
сенькі плетінки сплітав що аж диво.
А там, де в перстені камінь, намистеч
ка*) силяв, — ріжноцвітні, так гарно
підібрані, що й угадати трудно, що
воно таке.
ї зі срібла перстені теж кував. Кож-
дий иньший, оден від другого кра
щий. З коралю. з рогу, з білої кости і
з янтару**) різьбив тризуби, місяць
з зорею, дві сплетені руки, або два ко
лоски пшениці і ті милесенькі дива
так чисто і вправно у срібло саджав,
мовби це маляр фарбами намалював...
Майстер був.
До кустарні приходив перший, а
виходив останний, щоб не питатися і
не пращати з ніким. А як хто до його
заговорить, то відповість коротко і
дальше на своїм маленькім ковалі
свою роботу робить. В очи не дивить
ся нікому і ніхто не бачив, щоби він
хоч раз засміявся. Навіть балакун і та
боровий сміхун, Тимчснко. що скрип
ки і бандури стругав, не міг йому роз-
вязати язика... Дивак.
Одного ранку обійшов я кустар-
сю.***) поприймав роботи, порозда-
F-OB НОВІ, — ІДУ.
А він за мною.
„Маю вам щось казати''.
Я здивувався.
„Ви мені?"
„Так. Конечно!"
,,Гаразд. Ходім до мене. (В мене
була в тій самій бараці маленька кан
целярія.")
*) Плцьсрка. **) Бурштин. *-•"*) Б;ір;ік. в
котрім по."гке;"і мг..:и спої робітні, С".-\шрню.
токарню, ммпрпю, гончарню, вишпвідльпю іт.д.
Пішли ми. „Сідайте і кажіть, яке у
вас діло до мене".
Сів та замісць казати вдивився у
вікно, що виходило понад кільчасті
дроти на таборовий цвинтар. Здава
лося, числив ті могили, що двома ла
вами поклалися, мов жовніри на му
штрі і ждуть найвищого приказу:
„вставай!"
На кождій могилі хрест а на ньому
чорною фарбою виписане імя й пріз
вище помершого, полк і рота, в ко
трій служив, день, місцяь і рік, коли
помер.
Хрести на право й на ліво, від та
бору аж під лісок.
Його очи блудили від одного до
другого, немов шукаючи когось.
Нараз: „Не стерплю я отсих очий!"
Мені дрож пішла по шкірі, бо він
не сказав цього, а крикнув, немов ви
кидаючи з себе щось таке, що йому
жити не давало.
„Яких очий?" питаю.
„Яких?... Було це так... Наша рота
лежала в рові. Кругом пас, десь дале
ко йшов бій. Ми ніби заховалися від
його. Нічого не бачимо, не чуємо і не
знаємо. Кожний з нас глядить на ко
менданта, а він на свій годинник. Зна
ємо, що воно значить, йому назначи
ли годину, коли він повинен кинути
нас у бій. до атаки, lie знаю, як кому,
але мені хотілося, щоби це сталося як
найскорше, зараз таки... Нараз: „Гур-
ра! Гурра! Гурра!"
Я біг па лівому крилі. Землі під со
бою не чув. Тільки перед очима то
червоні круги вертяться, то чорні
птахи літають. Хтось спотикнувся.
Мій чобіт наступив на щось мягке і
тепле, „Гурра! Гурра! Гурра!"
Дві хмари налетіли на себе, два