Basic HTML Version
—
136
—
Кнут Гамсун.
НА УЛИЦІ.
(Образок з міського життя).
Я ходив по кімнаті сюди й туди і
пригадав собі пригоду з хлопцем, про
давцем газет.Воно мене, щоправда, не
обходить; я не поступив з ним зовсім
так зле тай він взагалі був вдоволе
ний. Але я таки прогайнував дві го
дини, щоби найти його і все поладна-
ти.
То так було. Я йшов горі улицею
Карла Івана. Було зимно і темно, та
передівсім було темно, а була може
сема година. Я іду й дивлюся здовж
улицею.
На Пнтерівському углі стоїть хло
пець продавець газет і викрикае „Ві
кінг!" Усе каже лише слова:
— Купіть „Вікінга", пане!
Я спершу не зважав на ті слова.
Щойно як пройшов кілька кроків, за-
вважав його слова. Я оглянувся за ним
і подумав: Міг би йому дати шістку,
з того не збіднієш! І я дійсно сягнув
до кишені за грішми. Завважую, що
спершу я дійсно хотів хлопцеви дати
шістку. Але як я держав руки в ки
шені, прийшла мені на думку стара
життєва мудрість і я сказав собі: Ні
що не поможе дати комусь десять со-
тиків. Навіть десять корон не помо
же як слід; то ще псує справу; демо
ралізує його. Я пійшов своєю доро
гою й оставив хлопця.
Пішов я аж до університету, а по
тім назад тою самою дорогою. Перед
вікнами книгарні Камермаєра я при
станув і оглядаю книжки. Коли так
стою плечима до улиці, знову чую го
лос хлопця продавця газет. Він був
зараз за мною. Сперечається з кілько
ма моряками за число „Вікінґа", яке
.ІОІІИ
подерли йому. Моряки не хочуть
заплатити за подерте число. Хлопець
розплакався, або вдавав, що плаче.
Іду до них і слухаю, як мається
справа. Потім рішучо кажу морякам,
що їх обовязком заплатити. Та воно
ніщо не помагало. Вони висміяли ме
не і казали:
- - Чи чуєте ви його!
Я дістав був раз шпильку від кра
ватки, похожу на все можливе. Вона
така завелика, що виглядає на полі-
ційну відзнаку або який небудь таєм
ний знак. Сю шпильку я все носив на
лівій груди під закладкою блюзки.
Коли сі оба пяні моряки розвеселили
ся подертим числом „Вікінґа" і не га
дали заплатити, впало мені нараз на
думку, бути безличним. Звертаюсь до
драбів; відвертаю закладку блюзки і
мовчки вказую на дивну шпильку.
Хвилину глядимо на себе. Потому ка
жу холодно і рішучо:
— Чи хочете заплатити, чи може
хочете пійти зі мною?
Се помогло. Заплатили за „Вікін
ґа". І ми чотири, що сперечались за
часопись, кожен пійшов своєю до
рогою. Хлопець обтер очі та пійшов
горі улицею, а я пійшов на долину у-
лицею Карла Івана. Моряки пійшли
заточуючись у напрямі „Тіволі".
Біля почти я знову завернув і пі
шов ще раз вгору. Мої думки все ще
займались хлопцем продавцем ґазет.
Я думав собі: Ти поміг хлопцеви ві
дібрати його гроші; він напевно буде
вдячний тобі за те і певно вже не бу
де кликати до тебе, коли проходити-