Basic HTML Version
— 146 —
Жан Жак Руссо.
Дня 3. липня 1928 року минуло
150 літ від смерти великої людини,
якої тлінні останки спочивають в Па
рижі в Пантеоні, себто місця, де спо
чивають тіла найславнійших фран-
цуських мужів.
Той людиною є Жан Жак Руссо.
Був це так дивний і так суперечний
характер, що вже сто літ минуло від
його смерти, а ще не змоглося люд
ство видати обєктивний осуд про
него. Одні добачували в нім дивака,
егоїста і аморальну людину, а другі
ідеаліста, великого реформатора, де
мократа, поета і пророка.
Заки його тіло завезено по дов
гих ваганнях до Пантеону, довгий
час не бракувало таких, що твер
дили, що Руссо повинен був скінчити
на шибениці.
Пізнали і почали розуміти Русса,
коли люде почали позбуватися упе
реджень і релігійного фанатизму, а
навчилися глядіти на справи з нау
кового боку. Але й наука мала нема
лий клопіт з Руссом, бо самі твори
Русса були дуже часто повні супереч
ностей. Сам він був непогамованою
натурою і виливав на напір все так
як почував і тому треба ставитися
дуже осторожно до того, всего що
він написав. Бо дуже часто ним на
писане є тільки виразом хвилевого
подражнений, а не виявом його вла
стивої натури.
Руссо був великим любителем
правди. Та любов правди довела до
того, що він написав книжку „Спо
відь" в якій висповідався перед цілим
світом зі своїх найбільших тайн. Він
признається отверто до розкішного
життя, яке є суперечністю з прого
лошеними ним засадами. Він малює
свій характер як найчорнійшими фар
бами. Він признається як малим хлоп
цем крав у сусідів яблока, як стар
шим як лякей крав стяжки, посу-
дж\ючи о крадіж одну чесну дів
чину, як будучи учителем викрадав
вино з пивниці, як тішився зі смерти
свого приятеля, бо думав одідичити
по нім гарне убране, як оженився
з погоні за багатством, а не з лю-
бови і як свої рідні діти повіддавав
до дому покиданців.
Можна собі уявити, що робили
з тими його заявами вороги Русса.
Як вони проти него уїдали, не розу
міючи психічного стану писателя.
А попри те все Руссо вірив в голос
сумління, він робив чоловіка відві-
чальним за всі його поступки. Він
і сам мучився над розвязкою того,
чому чоловік поступає дуже часто
погано, а не йде за голосом шляхот-
них почувань. І роздумуючи над тим
Руссо приходить до переконання, що
чоловік виходить з рук Бога і при
роди совершенно добрим, а тільки
окруженє, суспільність і цивилізація
так ломлять чоловіка. І звідси похо
дить його наука про зворот до при
роди як до доброго і совершекного.
Розчарований
наукою, культурою
і фільософією кличе Руссо: „Колиж
поверне той щасливий час, коли на
роди не будуть фільософувати, коли
ум не буде псував змислів, а воля не
буде боротись з натурою". Або:
„Душі наші підлягали зіпсуттю, в мі
ру як науки і штуки зближались до
совершенности. Чеснота нас опуска
ла, в міру як світло розуму і знання
взносилось понад наш небозвід."
Руссо вважав суспільність злом,
від якого бажав людскість чиискор-
ше звільнити. Але не хотів того ро
бити дорогою якогось революцій-