Basic HTML Version
— 171 —
ГЕРЦОҐОВИНКА.
За два дні до битви коло Бобото-
вого кладовища до команданта Мар
ка прийшов молоденький хлопець-
гепцоґовинець. З виду дуже молодий,
не більше шіснацяти літ, а при тім не
звичайно гарний як образок; доволі
високого росту, хоч не дуже плечи
стий, з білим румяним лицем як сніг
окроплений кровю і з чорними як
вугілля очима. Довге темне волосся
спадало у нього на лоб майже до са
мих очей, а з заду спускалось до пле
чей. Звільна стидливо підійшов він
до команданта Марка і поцілував йо
го в руку.
— Звідки ти, наруче? — питає ко-
мандант, а сам не може віднести від
нього очей: так він йому подобався.
— Із Невесіня.
— Як тебе зовуть?
— Станко.
— А чий ти?
— Ранковичів.
Командант Марко поглянув на свої
вуси та раз-два-три ударив носиком
чобота об землю, немов над чим роз
думував.
— Пощож ти прийшов? — запи
тав він по доволі довгім роздумуван
ню.
— Прийшов воювати.
Командант кивнув головою, немов
би казав: „я так і думав" і знов уда
рив ногою об землю.
— Ну, мабуть ти ще дуже моло
дий, — сказав він по застанові і з
притиском на кожнім слові.
— Не вже те стоїть на перешкоді?
— запитав молодик і опустив очі.
— А вжеж, справді стоїть на пере
шкоді, — відповів командант. — То
бі от тепер здається, що то легко
боротися, проливати кров; а то не
так, ти помиляєшся. Всі молодики,
як ти, дуже боязливі і трусливі. Коли
йдуть на війну, здається тобі, що
нема лютіших від них, а коли роз
дадуться перші вистріли, вони блід-
ніють, ховаються і втікають.
— Я не з таких, — сказав моло
дець.
— Як? чомуж би ти мав бути ліп
ший від инших?
— Я не втечу і не сховаюся, хоч-
би прийшлося погибати... Не боюся
зброї... Ти тільки прийми мене до
дружини, а тоді побачиш.
Марко знов задумався, потім під
няв голову і поглянув хлопцеві просто
в очі.
— Ну, гаразд... Я прийму тебе...
Але я готов справді закладатися, що
ти перший утечеш з поля боротьби...
Знаю я вас, добре знаю... Та най буде
по твойому! Тепер ти наш, іди до
дружини... Шкоди не буде: а нас усе
таки о одного більше.
Молодик знов підійшов до коман
данта і поцілував його в руку, а
той погладив його по голові і про
цідив крізь зуби: „Бувай здоров". Від
так віддав його в опіку товаришам,
що приняли його як брата. Так зви
чайно буває у Герцоговинців.
По жорстокій, запеклій боротьбі
і різанині коло Боботового кладови
ща, зібралися дружинники довкола
команданта. Провіряли, чи всі на пе-
реді, чи всі здорові. Командант стояв
по середині, розпитував кожного, до
відувався, а дружинники тим часом
тихо переговорювалися, переклику-
Еались поміж собою.
Підійшов ще один молодик.
— А де наш Станко? — запитав
він.