навіть офіціяльно мала- переводити
українізацію в 10 українських ра
йонах. Але рішучої д е р ж а в н о ї
праці тамошнім українцям також
не вдалося перевести. Проте, свідо
мість національна й конечність
власної державної організації захо
пила була перед війною широкі
кола тамошньої української люд-
ности, що находила активну під
тримку в праці тих 30,000 україн
ців, що в Манджурії, особливо у
Харбіні, робили чимраз більші по-
Як коли би голуб над його го
ловою білі крила розхилив, як ко
ли би з-поза білих крил синє небо
прозирало.
Великий фотель тулив у собі ста
рого пана. Голова його хиталася,
як галузка від вітру — роз-по-раз
безупину Губи все щось жували.
Руки дріжали — не хотіли нічого
держатися.
— Моци нема ні жадної... загріт-
ку ніякого, студінь у кістках. Час
вже, ой, ча-ас! Тіло землею пахне,
до землі важить...
Загасла люлька. Всі сили зібрав
докупи, аби наново запалити. Від
хилювалася, як жива, виминала
пальці, тікала, якби дрочилася. Роз
кинула попіл по всій одежі. Вже
курила і успокоїлася. Та цибух ро
зігрався — все вимикався з губів.
Як осінний листок на рвучій воді.
Один фотель стояв твердо, як
молодий дужий птах, що тримав
старого на крилах.
— Вічная пам'ять, Господи по
милуй, та й ямка, та й гур-гур!
Та й по всім.
Червоні проміння сонця вбігли
через вікно, як на рятунок, аби
зв'язати всі сили старця докупи.
Портрет і фортепіян зачервоні-
лися. Глянув на них і цілий зятряс-
ся, як у лихорадці. Фотель скри
пів, ледви видержував.
ступи у розвитку консолідації укра
їнської колонії й активізації україн
ського політичного життя на Дале
кому Сході.
Нові події на Далекому Сході
можуть дати, не дивлючись на су
часні тимчасові прикрости, тамош
нім українцям нові можливості. Про
те, не тільки від дальшого розвитку
справ, але й від свідомої готовости,
активности й зручности місцевих
українських сил залежатиме й доля
цієї великої української колонії.
Далеко, далеко... Одна однісінь
ка... Вже не побачу, ой, ні. Коби
хоть раз «а мінутку... Яка пещена
була...
Старече знесилля термосило ним,
якби конче хотіло викинути з фо
телю, аби панувати безгранично.
Ймився за поруччя і не давався,
як той, що топиться, та хвилям не
дається.
Дивився на чорний, довгий фор
тепіян.
— Я,татку,буду на нім трати, як
з львом бавитися. Доведу його до
встеклости і люди будуть умирати
зі страху. Зимний піт їм на чолі
виступить. Або погладжу його по
голові, і він ляже мені під ноги, як
вірний пес. А публиці, татку, буде
здаватися, що вона свого льва під
ноги взяла... А на кінець заграю їм
пісеньку. Буде їм здаватися, що
походжають по різнобарвних квіт
ках і по шовковім зіллю. Аж спо
тикатися будуть. Та й будуть ви-
діти, як дівчина рве барвінок, як
золотить його і сріблом посрібляє,
і почують її пісню. Така то буде
пісня, що всі стануть добрі і веселі.
Ой, татку, як я буду грати, грати!
— Отак казала, ая. Україна, на
рід, Мікльошіч... Пещена була... Та
й далеко... Коби хоть на мінутку
побачити...
Пробував знов люльку запалити.
155
•аш
зйі
П О Р Т Р Е Т
Написав Василь Стефаник.