Basic HTML Version
УБИВАЛИ ВІРУ
Написав
Паладій Осинка.
— Я вам кажу, що самою дум
кою, великою вірою можна рвати
ланцюги, можна гори перевертати,
але людської злоби, чорної нена-
висти та зла ви не переможете ні
чим, —• говорив худий, високий,
в пасматім одінні, як би з молод
шого брата, в'язень Грижа.
Він сидів на стільчику, жував ку
сок чорного хліба, а довкруги ньо
го — гурток знайомих, співтова-
ришів недолі.
— А буває, — продовжував Гри
жа, — що така віра родиться одної
хвилини. Родиться, як блискавка.
Стрясе світом, і пропадає у люд
ській злобі. Я пережив раз таку
блискавку та її люди зараз і по
тушили. І від цього часу я перестав
вірити, що добро в людині є силь
ніше від зла, що чоловік це —•
образ Бога. О, в тім мене вже ні
хто не переконає. Людина — це
підлий звір, що хоче навіть Богом
руководити...
Він вкусив хліб, придержуючи
під бородою кришки, що падали з
черствого хліба, позбирав ті криш
ки двома пальцями і побожно вло-
жив їх у рот, як дорогоцінний лік.
його щелепи ворушились як би в
задумі, повільно і з притиском, не
мов би хотіли показати, яку то
вони важну та велику працю ви
конують.
— Ну, чого ж ти замовк? — не-
терпиливився молодий Зеньо, що
завис поглядом на потрісканих у-
стах Грижі.
—• Дай же чоловікові ковтнути,
—• відозвався з лежанки Юлько,
примощуючись вигідно на своїм
сіннику.
— Не спішись, — звів Грижа очі
на Зеня, — зла на своїм віку ще
стільки встигнеш пережити, що бу
деш ще кричати: досить, замовк
ни!...
Він обтрусив з хліба кришини на
долоню, кинув їх аж у горло, а
решту насушного дбайливо зав'я
зав у хусточку та всунув у кишеню.
— Минулого року літом, коли ми
ставали ло праці до вечірнього а-
пелю, над таборовою кухнею ру
м'янилось небо, як щоки засипля-
югої здорової дитини, а перед кух
нею стояла шибениця. З попереч
ки звисав білий шнурок, як шістка,
виписана рукою молодого школя
ра. По таборі перебігали здогади,
як чорні ластівки над зеркальним
плесом озера перед громовицею:
„Кого вішатимуть? Чи не Рудого,
що його зловили на втечі? Може,
Бог його знає. Цить, побачимо"...
По перечисленні та звітах, бльо-
ки дістали наказ підійти якнай
ближче шибениці. В нашім бльоці
я став у першім ряді, а від мене
шибениця тридцять кроків, не біль
ше.
Ми всі звернули голови в сторо
ну одинадцятого бльоку, де в бунк-
179