Basic HTML Version
ЛИСТ ДО МПТЕРІ
Написав
Іван Колос.
„Люба мамо! Вже кілька років
пройшло, а ти не одержала від
мене жадної вістки. Ти не знаєш,
де я і що є зі мною. Я знаю, що в
тебе і серце і душа боліли за мною,
знаю, що ти вже напевно виплака
ла всі свої сльози, та я не міг, моя
рідна матусю, нічого зробити. Але
весь час, де б я не був, чи в бою з
лютим ворогом нашої землі, чи ра
нений, лежучи в землянці, я думав
за тебе...
Це ти моя мамо, найдорожча й
найрідніша за всіх для мене, бо ти
мене виносила під своїм серцем, ти
викохала мене. Це ж ти, мамо, спі
вала мені пісні, після важкого дня
селянської праці, співала, може й
простих, але таких ніжних, таких
чарівних пісень. О, я вже дуже ба
гато чув пісень, опісля, коли виріс,
і може навіть дуже гарних, але я
їх позабував. А твоїх колискових
піснень я не забув, мамо, і ніколи
не забуду.
Це ж ти, мамо, не досипала но
чей, тремтіла над кожним моїм від
дихом, заливалася гіркими слізонь
ками над моєю колискою, коли
маленьким я був тяжко захворів.
Цеж дякуючи тільки тобі, мамо,
твоїм безсонним ночам, твоїй опіці,
твоєму надзвичайному могутньому
бажанню врятувати моє життя, що
я виздоровів. А пам'ятаєш, мамо,
ще тоді, коли ми жили на Поліссі,
оті літні вечірні сутінки на дворі,
біля вогнища, де ти варила нам
186
вечерю? Тоді було так гарно, так
таємничо-гарно біля того вогню.
Полум'я вогню все ніби намага
лося піднятися вище і вище в тем
ряву неба. Іскри відривалися від
полум'я й летіли далеко-далеко
в
небо. Над вогнем літало багато
кажанів, яких ми так боялися. Над
нами пролітали табуни диких гу
сей та качок. З болота доносився
тисячеголосий жаб'ячий концерт.
А я, поклавши голову тобі на ко
ліна, все питав: — Мамо, а що є
зараз за тим кущем, або за тим ду
бом? Вовки, лісовики та мавки,
казала ти, щоб налякати мене. І ти
не смій сам ходити до лісу, бо
вони тебе вкрадуть. Це мене лякало
направду і я ще ближче тулився до
тебе. Ти пригортала мене до себе,
гладила ніжно моє буйне волосся,
встромивши в них свої пальці на
зразок гребінця. Ти оповідала мені
й сестричці чудесні або страшні
казочки й байки, що їх було так
багато на нашому Поліссі. Потім,
вже дрімаючи, я знову питався
в тебе:
— А що ж далі, мамо, є, за цим
великим лісом?
А далі, синку, є село Яблонівка.
О, мамо, то ти мусиш повести
мене туди в день. Я так люблю ве
ликі червоні яблука, казав я.
Ні, синку, сказала ти розсміяв
шися, там дуже мало яблок є. То
тільки така назва села від ім'я по
міщика, що володів тим селом.