Basic HTML Version
В У С И
Написав
Олекса Стороженко.
Літ сорок назад, а може й більш,
вибрали мене в засідателі. Замоло
ду служив я у воєнній, в кавалерії
ще, так знаєте — не хотілось мені
зробиться тим крюком. Ну, дво
рянство стало прохать: „послужи
— кажуть — громаді, годі тобі
сливи сушить, та солить, та нали
вать". Сміються, бачите: бо я з
Опошні; а тут ще жінка присіка
лась: „лучше — каже, — служить,
чим байдики бить та з Марією Ула-
совною в маряжа грать!" (Була у
нас сусідка така, знаєте, як співа
ють: Іду собі, підскакую...).
Нічого
було робить, от я й згодивсь.
Через неділь дві, прислали мені
повістку, що губернатор утвердив
вибори, і щоб я „неуклонительно, з
полученія сего, прибув в город
Полтаву для принесенія достодолж-
ной присяги". Виняла жінка зі скри
ні мій міліціонний козакин: що по
рвалось — позашивала, та шви
денько й випровадила, і з Марією
Уласовною не дала попращаться; і
в голову вона собі не клала,
яке
лихо мене там стерегло...
В неділю, після служби, присяга
ли, і з собору прямісінько поїхали
до нашого предсідателя „учинить
явку". А предсідателем тоді був
той... що прозвали: „велике діло —
опеньки". Не хочу його й згаду
вать, бо вмер, •— цур йому, щоб, ще
й не вилаяв! — Приїздимо, ввійшли
в передню; на дверях стоїть лакей
в каптані, в німецьких галанцях, не
з наших, — з предсідателем з Мос
кви приїхав.
— А що — питаємо: — чи прий-
ма-
— Нікакс нєтс, — каже: — єго
превосходітельство не ізволять при-
імать, не угодно лі вам розписать
ся? — І показує пальцем на книгу,
що лежить на столі в зелених паля-
турках.
Глянули ми один на другого,
здвигнули плечима, та й стоїмо як
вкопані: не знаємо, що й робить.
Тоді не було ще у нас того звичаю,
що як розвозять ту гаспедську „ви-
зиту" та приїде менший до старшо
го, то не дає билетика, а тільки
розписується.
— Что ж, господа, — каже лакей,
— роти пороззявляли? Ізвольте за
писуваться.
— На біса ж? — питаєм.
— Так угодно — каже — єго
превосходітельству.
Стали совітуваться, що воно за
нечиста мати ця книга. Один каже:
„це може той альбом, що на па
м'ять вірші пишуть та пробиті стрі
лами серця малюють". Другий ка
же: „може схотілось предсідателю
побачить, який у кого почерк..." А
лакей так над душею й стоїть: „пи
шіть та й пишіть!" От Кирило О-
нуфрієвич Пищи-Муха, як письмен-
ніший між нами, й каже: „може він
дума, що ми й писать не вміємо?"
192