Basic HTML Version
„СВОБОДА" В АРЕШТІ
Один епізод з трагічних днів української еміграції
Написав АНАТОЛЬ
КУРДИДИК
Коли прийдуть спокійні часи і май
бутній історик нашої бурхливої доби
почне розглядати безпристрасно роки
1945-48 та життя української еміграції,
яка опинилася на руїнах гітлерівсько
го Райху — той історик зжахнеться
від незрозуміння та кривд, що їх тоді
шній українській еміграції роблено.
Безліч документів, що справді стіка
ють людською кров'ю та людськими
сльозами, доведеться тому історикові
переглянути і найприкріше буде йо
му писати ті сторінки, на яких він му-
сітиме закріпити для майбутніх факт,
що ці сльози та кривди спричинювали
не одвічний ворог людства — Москва,
а таки ті, на прапорі яких виписано
найсвітліші кличі демократії, саме пе
реможці Другої Світової Війни — аме
риканці й англійці. Яким чином дій
шло до того, які сили діяли тоді, що
так іменно і не інакше проходили
страшні події, — це буде справа того
історика, бо ще й сьогодні матеріяли
для цих подій не зібрані в ніяку кни
гу, ще й сьогодні вони порозкидані по
безлічі газет та видань, ще й сьогодні
вони непомічені ніким.
Ось для цього історика і наша не
величка згадка —теж про кривду, од
ну з безлічі тих, що їх пережила ук
раїнська еміґрація на руїнах Німеччи
ни, точніше — про одну з тих кривд,
що їх пережив великий український
табір політичних емігрантів і втікачів
у німецькому місті-руїні Маннгаймі.
Був час, коли про Маннгайм писала
вся українська заокеанська і не тільки
заокеанська преса. Це ж у серпні 1945
року в цьому Маннгаймі дійшло до
кривавих подій, коли під оком мос
ковських головоловців-ґепеушників а-
мериканські вояки пробували наванта
жувати на авта людей та силоміць
відправляти їх на очевидну смерть в
руки ката-Сталіна; це у тім Маннгай
мі переводжено знов же таки під оком
НКВД перереєстрації і позбавлено кус
ка хліба та даху над головою сотні лю
дей разом з малими дітьми; це ж у то
му місті НКВД застрілило на вулиці
українця, що не хотів влізти до їх авта
і їхати на „родіну", і це в ньому, в ос
лавленій Кайзер-Вільгельм Казармі,
повісився із страху перед висилкою до
„батька" інший українець, — чергова
жертва того безумства, яке творилося
в злопам'ятні роки 1945-48 при під
тримці американської окупаційної вла
ди та прихильній, може аж надто при
хильній, поставі міжнародньої органі
зації опіки над втікачами, що її п'ять
букв УНРРА нераз заставлять україн
ські чола хмаритись і серця корчитись
від болю. Безнадійність і безпомічність
—оце було найстрашніше почування
українців у ті часи, українців, що не
могли повірити в розбіжність між про
голошуваними гаслами і практикою
носіїв демократичного ладу у світі. В
тій безнадії і безпомічності ми кидали
ся, як риба в сіті, на всі боки, щоб на
йти хоч моральну підтримку й охоро
ну — і на щастя тих, що ще вірять у
принцип добра та чесности у людині,
ми цю охорону нераз находили. Це
своя сторінка тих страшних років, яку
теж треба буде колись написати, як
книгу величі людського духа, як пеан
йому в наших зматеріялізованих і без
принципних днях.
Коли сьогодні, з перспективи кіль
кох літ, переглядаю документи та при
старілі папери Українського Табору у
Маннгаймі, головою якого був я від
жовтня 1945 до „викінчення" його в
153