Basic HTML Version
поверхи, що його перероблено та ся-
ко-тако пристосовано до потреб редак
ції і друкарні. В друкарні „Свободи"
була тоді, руками накладана, преса до
друкування газети, був „фолдер" до
складання газети, був малий „джабер",
на якому друковано афіші, летючки та
інші менші роботи, і був теж один лі
нотип, хоча „Свободу" складалося пе
реважно руками. Завідателем „Свобо
ди" був Ардан, а технічним управите
лем був Андрій Савка. В друкарні було
тоді вісім робітників: чотири україн
ці, один поляк, один жид і два амери
канці. В редакції був — як згадано —
годі вже секуляризований священик
Гван Ардан, а співредактором був Ан
тін Цурковський. „Свобода" появляла
ся тоді раз в тижні. Висоту її тиражу
в
тому часі я не пригадую собі, але
знаю, що за дальших три роки вона
вже була зросла до яких 16,000 примір
ників.
З моїм приходом „Свобода" була
приватною власністю Ардана, хоч і
вважалася за „союзову газету". Десь в
1907 році її відкупила від Ардана ок
рема Спілка, до якої н а л ежа ли: Кость
Кирчів, Олекса Шаршонь, Гавриїл
Дз ядик та Андрій Савка. Раніше
Ардан мав купити „Свободу" від о.
Дмитрова за дуже дешеву ціну. „Сво
бода" була власністю Спілки всього
два чи три роки і опісля перебрав її У-
НСоюз, головою якого був тоді Кирчів.
Щойно в 1911 р. УНСоюз купив бу
динок в Джерзі Ситі, куди й перенесе
но „Свободу". За часів Спілки управи
телем „Свободи" був Савка, а після
аеребрання її Союзом, управителем
став Кирчів. Щойно опісля конвенція
знову призначила управителем А. Сав-
ку.
Перейшовши на працю до друкарні
„Свободи", я виконував всяку друкар
ську роботу. Тоді в друкарні „Свобо
ди" друкувались, крім принагідних
друкарських робіт, ще й церковна га
зета „Пастир" та гумористичний дво
тижневик „Шершень". Працювали ми
по 8 годин денно і по 6 днів в тижні.
Початково я заробляв по сім долярів
тижнево, а як „Свобода" перейшла до
Джерзі Ситі, то моя тижнева „пейда"
виносила вже 13 долярів, а під час пер
шої війни я заавансував до 23 долярів
тижнево. „Свобода" виходила тоді вже
по три рази на тиждень. Крім того,
Союз мав тоді окрему Просвітну Комі
сію, головою якої був В. Сіменович, та
яка почала видавати кожного місяця
по книжечці, переважно на 20-30 сто
рінок друку.
В перших роках мого побуту в Аме
риці, як і в пізніших часах, вся гро
мадська робота утотожнювалася з УН-
Союзом і „Свободою". Вже в тому са
мому році, коли я приїхав до Америки,
отже в 1906, я вступив до УНСоюзу та
належав до від. „Запорозька Січ".3 тої
назви ми всі були дуже горді. Раз ми
„запорожці" — так на одних зборах
постановили відповідно по-запорозько-
кому зодягнутись. Задумали — зроби
ли. Пішли ми до якогось кравця-по-
л я ка та оповіли йому в чому діло. Це
було десь в 1907 році. Але полячисько,
замість зробити з нас запорожців, „по
шив" нас в польські улани. Як я звер
нув йому увагу на це, то він ще й ви
лаявся, мовляв, „як пан зна лєпєй, то
нєх пан шиє сам". Це було десь перед
Великоднем, бо пам' ятаю, що в цих
наших козацьких на польський лад
костюмах ми стояли на сторожі коло
Божого Гробу. До того ми ще й шаблі
були придбали собі,але де в Ню Йорку
дістанеш справжню, „криву" козацьку
шаблю? Купили ми якісь тоненькі
шпади, а люди зупиняли нас на вулиці
та розпитували, де то ми такі „чіз-
найф" -и дістали.
Очевидно, що громадське життя тоді
в нас „кипіло", бо навряд чи була я ка
неділя або субота, а то й звичайний ро
бочий день, щоб на якусь ціль не „зби
рали". І ми давали. Дивилися один на
одного і давали, хоч і не легко доляри
приходили, в кожному разі не так лег
ко, як тепер. Крім долярів, ми давали
ще й вистави. В нюйоркській громаді
ми мали тоді доброго режисера Цур-
ковського, я був суфлером і так ми
майже кожного місяця „виставляли" то
„За батька", то „Наталку Полтавку" і
навіть „Запорожця за Дунаєм". Тоді,
подібно як і тепер в Ню Иорку, ми не
мали своєї залі і як зачали ходити по
наймах, так — виходить — ходимо й
дотепер. Музики вчив нас тоді Смолин-
ський, наш жид, а хором диригував
Мирон Гундич, що був дяком. Найг ір-
162