Basic HTML Version
МОЯ ПЕРША „СВОБОДА
Написав РОМАН
КУПЧИНСЬКИИ
Дитячі роки! Стої
те ви на березі річки
життя як вічно-зелене
дерево. Хоч човен лю
дини пливе все далі й
далі — ви не відда-
лтоєтесь, виднієте в ці-
цій своїй красі, мов
зблизька.
Все, що пізніше
сподіялось, прислоню-
ється серпанком за
буття, припадає поро
хом пройдених шля
хів, а то й зовсім зни
кає з-перед очей. Вас,
дитячі роки, ніщо за
терти не може.
Тому так легко від
творити ту чи іншу
подію, відмалювати те чи інше обличчя
з часів, коли: „Так весело проходив
час..."
Калдубищі, повіт Броди...
Пишучи назву мойого села, маю кло
піт, як її писати. Поляки називали моє
село „Кадлубіска", в „Шематизмі всего
клира львівської архиєпархії" стояло
„Кадлубиска", на новіших мапах сто
їть „Кадовбищі", а по правді воно зва
лось „Калдубинці" — від криниць, т.
зв. калдубів, що мали порохнявий
пень замість цямбрини. Так мені пояс
нив цю назву старий Кашуба, що вою
вав ще з „прусом" під Кеніґрецом,
і я йому більше вірю, як полякам, т е
матизмові, а навіть найновішим укра
їнським картам.
Отже: Калдубинці...
Пошта приходила до села два рази
на тиждень. Поштар Патерига діставав
20 корон на рік за те, що двічі в тиж
день ходив сім кілометрів до Заболо-
тець і приносив пошту. Потім пошто
вий уряд перенесли до Ясенова, куди
було від нас тільки три кілометри, і
через те громадська
рада хотіла зменшити
платню п о ш т а реві.
Але поштар доказав,
що скористав на пере
несенні тільки один
кілометер, бо мешкав
на протилежнім кінці
села. Одне, чого не до
гадалися радні села,
було те, що поштар
починав роздавати по
шту вже від ясенівсь-
кого кінця і так дохо
див до своєї хати.
Мій батько теж го
дився з півтижневою
доставою пошти, бо
що там такого важно
го могло з поштою
прийти? Хіба лист від сина зі Львова
з просьбою за гроші на „загублену"
книжку, або від сестер з „Інституту
для дівчат в Перемишлі" з жалями,
що „фактично не мають у що вбра
тися".
Але настава до півтижневого дору-
чування пошти докорінно змінилася,
коли вибухла російсько-японська вій
на.
На стіні нашої хати появилися витя
ті з „Діла" ситуаційні мапи москалів і
японців, чи то на манджурських полях,
чи з облоги Порт-Артура. Не тільки
моя родина, але й ціле село живо ці
кавилось, чи „апонець" б'є москаля, чи
москаль б'є „апонця".
Тому я став помічником поштаря і
три, а то й чотири рази в тижні їздив
„Гнідою" на пошту.
Одного разу привіз я крім „Діла" і
„Дзвінка" ще якусь невідому мені га
зету. Мала вона на обвитці дивну мар
ку, адресована була до батька, „поль
ськими" літерами, але не по-польськи.
Витягнути газету з обвитки не можна
96