Basic HTML Version
ЗАПОРІЗЬКА ЕМІГРАЦІЯ
Написав МИКОЛА АНДРУСЯК
Російська цариця Катерина II вою
вала в 1768-74 pp. з Туреччиною, а її
спомагали запорізькі козаки „не щадя
живота свого, до останньої каплі кро-
ви" — як заявляв їх кошовий отаман
Петро Кальнишевський. Та як тільки
війна з Туреччиною скінчилася Кате
рина II наказала своєму генералові
Текелієві зруйнувати Запорізьку Січ.
Дня 4 червня 1775 р. несподівано під
ступив Текелій під Січ і під загрозою
бомбардування зажадав капітуляції. В
Січі зчинився переполох; багато за
поріжців було за тим, щоб боротися до
останку, але чільна старшина здалася
на січового архимандрита Володимира
Сокальського, що мав надію умовити
Текелія від гострих домагань. Але ні
мирне наставлення старшини, ні ар-
химандрит не врятували Січі від заг-
лади; москалі спершу пограбували цер
кву й житлові будинки, а відтак зруй
нували й спалили усю Січ до тла.
Кальнишевського вивезли на Соловки,
де він прожив до 1803 p., 112-літнім
старцем; суддю Головатого й писаря
Глобу заслали на Сибір до Тобольська.
Багато запоріжців скористало із за
мішання серед москалів, що зайняли
ся грабуванням Січі, й подалися без
погоні на турецькі землі. Вони дійшли
до гирла Дунаю й заснували там „Ду
найську Запорізьку Січ" під султансь
кою зверхністю. Частина запоріжців
подалася на середній Дунай, де ав
стрійський уряд уже в 1763 р. зоргані
зував фльоту чайок з чайківцями для
боротьби з турками; і до них всту
пили запоріжці, що через те мусіли во
ювати з своїми колишніми другами,
які осіли в Дунайській Січі. Нащадки
цих запорізьких чайківців злилися з
українськими поселенцями із Закарпат
тя в Бачці. Частина ж запоріжців за
лишилася таки в Україні; одні роз
брелися по колишній Гетьманщині,
другі по чорноморському побережжі
між Дніпром та Дністром, що як ново-
здобута від турків земля разом з Запо
ріжжям творила нову російську т. зв.
Новоросійську губернію.
Коли в 1787 р. прийшло до
НОЕОЇ
війни між Росією й Туреччиною, фа
ворит Катерини Н, що піддав їй перед
тим думку збурення Січі, князь Гри
горій Потьомкін (запоріжці прозвали
його Грицьком Нечосою від перуки),
старався перетягнути на російський бік
дунайських запоріжців. Тому доручив
він тим запорізьким старшинам, що за
лишилися в Україні — Антонові Голо
ватому, Сидорові Білому, Харкові Чепі
зі й іншим — зорганізувати з колиш
ніх запоріжців, що залишилися на міс
ці й стали кріпаками, козацьке військо;
Катерина II наказала катеринославсь
ким поміщикам відпускати кріпаків до
цього війська. А це військо з колишніх
запоріжців зберігало традиційні запо
різькі порядки та військову організа
цію ; для свого поселення дістали запо
ріжці чорноморське побережжя між Бо
гом та Дністром; звідси пішла назва
козацького чорноморського війська.
Чорноморські козаки, подібно як ко
лись у Січі, мали самостійну організа
цію і власний провід „кіш" у Слобо-
дзеї, вибирали собі кошових отаманів,
суддів, писарів, осавулів і інших стар
шин. Задержали також давні запорізь
кі клейноди: булаву, перначі, хоругви
печатки, літаври. Військо складалося
з кінноти, піхоти, фльоти чайок і ар
тилерії. Всупереч давнім запорізьким
звичаям ввели чорноморські козаки до
своєї нової організації родинне життя.
Чорноморські козаки вславилися в
російсько-турецькій війні 1787-91 pp.;
вони здобули від турків сильно укріп
лений острів Березань (при вході до
Дніпрового Лиману) та разом із мос
калями боролися на морі з турецькою
299