Basic HTML Version
сини
Написав Василь Стефаник
Старий Максим волочив яру пше
ницю кіньми добрими, молодими. Бо
рони літали по землі, як пера. Мак
сим кинув капелюх на рілю, сороч
ка розіпнялася і впала на плечі.
Хмара куряви з-під борін засипала
його сивий чупер на голові і на гру
дях. Він галасував, лютився, а люди
з сусідніх нив говорили до себе:
— Старий пес, все лютий, але мо
лоді коні ще міцно тримає; богатир,
із замолоду добре годований, та втра
тив обох синів і від тогди все кри
чить і на поли і в селі.
Максим спер коні.
— Старі кости, як стара верба:
на вогонь добрі, а з кіньми бігати
ні до чого. Як ноги погинаютси ко
ло коней а в данци подаютси, то та
кі ноги, най не кажу, що варт. Лізь,
ДІДУ, на піч, пора вже прийшла.
То він потряс сивою головою по
під чорні, кінські гриви та кричав
дальше:
— Та на піч, брьи, я ще годен ві-
лізти, але піч студена, облупана. Об
рази на стінах почорніли, а світі ди-
влютси на пусту хату, як голодні
пси, Стара ціла жите обтикала їх
бервінком та васильком та голуби
перед ними золотила, аби ласкаві
були, аби хата ясна була, аби діти
росли. Та хоть їх багато, а всі во
ни до нічого, світці. Синів нема, ста
ру запорпав в землю, а ви, боги,
мусите вібачити за бервінок — було
ліпше дбати. . . Ану, звіздочолий по
ки нам Бог назначив, берімси, брьи,
до цеї землі.
І ходили вони з одного кінця ни
ви на другий, затулені курявою, а
борони кусали землю, гаркотіли, ро
здряпували її, аби зернови вчинити
м'ягке ложе.
— Ти, Босаку, ти.ие є жаден кінь,
ти пес. ти всі плечі мені обгриз,
знак на знакови, скуоав, а скусав.
Не сіпай хоть ти мене, бо так ні
жите насіпало, що ледви на ногах
стою. Я тобі досвіта сиплю овес, ще
сам нічого не ївши; я тебе вічісуто;
я тебе старими словами поливаю, а ти
кусаєш. Звіздочолий у мене чоловік:
він чорними очима за мнов водить;
він мене жьилує; він свойов грнвов
обтирає дідові сльози; а ти поганий,
серца не маєш. Ще недавно ти ці
лий жмут мойого волосся вірвав і
пустив під ноги в гній. Так не на
лежить робити, бо хоть ти дуже кра
сний кінь, але за це поганий. Жи
дам тебе не можу продати, але якби
прийшов до мене світий Юрій, то
бігме, подарувавбим ті, абис з ним
ішов змиї розбивати; робити землю
ти не здатний, бо в тобі спокою нема.
То він спинив пальці, вимивав ра
ну на плечах та присипав порохом.
— Гей, коні, ідім, ідім. . .
А борони притихали, земля пода
валася, розсипувалася, Максимові
ноги чули під собою м'ягкість, ту
м'ягкість, яка дуже рідко гостить у
душі мужика; земля дає йому ту м'я
гкість і зате він її так любить, І
як він викидав жменею зерно, то
приповідав: Колисочку я вам посте
лив м'ягеньку, ростіт до неба.
Максим успокоювався, не кричав
уже та нагло задержав коні.
— Та якого дідька болиш, ти ста
ра корсо, хрупаєш у кождім замку,
кривуле ?
То він оглянувся позад себе та по-
бачиз попри борони довгу нитку чер
воної крови і сів.
— Скло залізло, маттері твої! те
пер волочи, а ниви недоробленої не
лишиш, хиба си роскочиш у кусні.
А ти, небого ниво, малий спасибіг
будеш мати з цеї старої крови, бо
стара кров, як старий гній, ніц не
40