Basic HTML Version
ЗА ЩО МИ БОРОЛИСЬ, СТРАЖДАЛИ?"
(Фраґмент із п'єси. Дія відбувається в ДП-таборі).
Написав Іван Керницький
Пан директор метнувся „на захри-
стію", за параван, виносить плящину.
Пан сотник розставив стільці. Засіли
втрійку, цокнулись чарками.
Д и р е к т о р : Ну, може хтось ска
же промову?
С о т н и к : Кажіть ви, Миколо Гна-
товичу.
Д и р е к т о р : Та можу і я сказати,
пане добродзеяшку (встає). Ну, що
ж?.. То хіба вип'ємо, панове друзі, за
всіх живих, мертвих і ненароджених
діпі, скитальців, штатенльозів та всіх
інших бурлак, без роді, імени і пле-
мени, без даху над головою, що ро
зійшлися нині по широких світових
дорогах. Хто знає, куди нас добра чи
лиха доля ще порозкидає, але дай
Боже, щоб завжди і всюди тліла в
наших душах хоч маленька іскорка
надії, що ми колись повернемось на
рідну землю! Дай Боже, що гоже, що
негоже — чорт бери! Дай Боже щас
ливо пережити той великий ісход на
шого народу, цю нашу вавилонську
неволю, дай Боже в доброму здоров'ю
і в незапльомбованих вагонах об'їха
ти цілий світ і через Америку - - до
Львова вернутися!
С о т н и к : До Києва! До Києва!
Д я д ь к о С т е п а н : Вообще, так
сказать, на Україну!
Д и р е к т о р : Ну, подай Господи!
(Всі три випили по чарці).
С о т н и к : (просльозився). Украї
но, рідний краю! Не забуть тебе ніко
ли, безталанна, під'яремна батьківщи
но! Тільки подумать — яка краса!
Господи, Боже
мій, — такої краси
ніде в світі немає! Отак глянеш —
кругом степ, наче море безкрає, а в
степу — балка! Журливі верби над
ставком, тополі на волі. . . Пригаду
єте, в нашого Шевченка, Тараса Гри
горовича :
„Іду я тихою ходою
Дивлюся — он переді мною
Неначе з дива виринають
І з хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак . . .
Хати біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках . . .
— Отака й Золотоноша, мій слав
ний городок! А які там млинці слав
ні пекли: з гречаною кашею і з гриб
ками! А коржики з медом і маком!
А буханці на маслечку . . . Прямо —
прелесть, так в роті й розпливаються!
Д и р е к т о р : Гм, за дві копійки
отакий колач був, як у бідного хло
па дишель. А солонина — отака, в
долоню завгрубшки! Хіба не був на
Україні у 18-му році, не бачив, не
знаю ?!
Д я д ь к о С т е п а н : (зітхнувши).
Да-а, було колись, в старе, так ска
зать, врем'я, і за Непа ще трохи бува
ло, а зараз не те. Не той тепер Мир
город та й не та Золотонаша. .. Та й
не тая Україна, що в піснях співа
ється, та й не тая Україна, що у снах
ввижається . . .
С о т н и к : Е г е ! . . „Замело тебе,
Україно! . ." Прийшли одні визволи
телі — розорали тракторами, прийш
ли другі — засіяли бомбами, а діти
твої, соколята, немов бездомнії соба
ки, розбрелись по широкому світу.
А завіщо? — питаю. Завіщо тиняє
мось попід чужі пороги? Чи тільки
й тому, що в нашій груді б'ється не
підкупне й непродажне українське
серце?!
Д я д ь к о С т е п а н : По-мойому
все лихо через оту, як її звать, куль-
87