Basic HTML Version
КОЛОНІЯ УКРАШЦШ-ЕМІҐРАНТІВ У БІДОВІШІ
С п о г а д
Написав Г. Мироненко
21-го листопада 1920 року осаміт-
нена своїми, бойкотована могутніми
державами світу та знесилена триліт
ньою збройною боротьбою з черво
ними й білими московськими наїз
никами — армія УНР примушена бу
ла залишити рідну землю й піти,
шляхом мазепинців, на чужину, на
еміграцію. А мілітарна поразка ли
царів Другого Зимового походу, 21
листопада наступного року під База
ром, як і збройний чин вірного запо
вітам Мазепи Пилипа Орлика під Бі
лою Церквою —• стала епілогом збро
йної боротьби Наддніпрянщини (1917-
1921 pp.) за волю і державність Ук
раїни.
Несприятлива міжнародна ситуа
ція і невідрадна дійсність в Україні
поставили українську військову емі
грацію перед конечністю залишитися
на чужині і розпочати боротьбу за
своє самозбереження — до слушного
часу.
Облесливі, хижацько-підступні за
клики до повороту в Україну, що го
лосили їх переодягнені у вишивані
сорочки й сині чумарки московсько-
комуністичні емісари, приїжджаючи
до таборів — на вірну Україні й своє
му Вождеві й Натхненникові С. Пет
люрі бійців — не мали жадного впли
ву.
Ув'язнене в польських таборах, во
яцтво армії УНР почало втікати че
рез дроти, а з часом вже й офіційно,
з картою азилю і буханкою хліба під
подертою полою виїздити з таборів,
щоб шукати собі іншого притулку й
можливостей існування.
Треба згадати, що перебування на
теренах Полісся, Волині й Галичини
початково було для українських емі
грантів із Наддніпрянщини рішуче
заборонене. І тому скупчення емі
грації почали творитися у містах цен
тральної Польщі, зокрема на лісис
тих периферіях підпольської Біло
руси.
Об'єднані спільною метою та до
рогим минулим, вояки горнулися о-
дин до одного, творячи своє зоргані
зоване життя. У своєму внутрішньо
му житті вони не стали „цивілями".
В українській військовій еміграції з
Наддніпрянщини назавжди зберег
лися вояцько-побратимські відносини
і респект до старшинства.
Одним із таких скупчень україн
ської еміграції на лісистій Білорусі
була Біловіжа. У роках 1923-1928 пе
ребувала тут майже сотня українців,
а в сусідніх осадах Гайнівпі, Черлян-
ці й Наверці — коло чотирьох сотень.
Були це, як і годилося активним на
щадкам Січі, люди виключно оди
нокі.
Хоч знову бараки й землянки, але
вже без колючих дротів, сухі й теплі.
Хоч тяжка праця у лісі й визиск, але
хліб, оселедці й картопля вже перес
тали бути мрією. (У таборах вояки
одержували на добу 150-200 грамів
гливкого хліба і раз, іноді два рази
гарячу страву).
Вростаючи у місцевий ґрунт, здо
буваючи нові фахи й становища у лі
совому промислі та прихильність міс
цевої людности, вояки-еміґранти зно
ву розгортали своє культурно- націо
нальне життя внутрі й назовні.
Біловіжською, як і Сувальсько-
Августовською пущею лунали укра
їнські мова й пісня не тільки при пра
ці в лісі, але часто й зі сцени і навіть
у змосковщеній білоруській церкві.
Мило згадати, що у виступах ук
раїнської колонії з культурними ім-
115