Basic HTML Version
ОБРАЗКИ З ЦИКЛУ: ВЕДМЕЖІ ІСТОРІЇ
Написав Богдан Лугаковський
Ведмежа точність
Діялося це в Перегінській Пущі.
Одного разу, як обслідували ми де-
ревостани високо під верхом Овула,
спитав мене побережник Халус, чи
схотів би я на недалекому зрубі по
бачити о годині 5-ій великого ведме
дя. Халус був вислужений австрійсь
кий фельдфебель, „зупак", дуже аку
ратний і пунктуальний в усьому. То
му я спитав його з посмішкою: „А
що як спізнимося на десять хвилин?"
— „То може бути запізно," — відпо
вів ляконічно Халус. Отже, я поспі-
шився, і ми прибули на місце за кіль
канадцять хвилин перед 5-ою.
Ми розмістились на краю старо-
лісся, до якого припирав величезний
зруб, вироблений по вітроломі. Зруб
був порослий купками смерекових
молодників-самосівів, малинниками і
бур'янами. Але в траві зеленіла на
саджена культура смеречини. Як зруб
зчистять, то ті смерічки підхопляться
в одностайну лісову рунь. Зруб при
пирав до глибочезного звора, а за
звором починалася непрохідна смере
кова сигла. Понад звір і самим зво
ром повище колін росли могутні я-
фірники (афинники). Звідси було
видно, як синіли на них грубі, соко
виті яфини, рясні, аж листя губило
ся за ягодами.
Ми закурили. Халус, пильно слід
куючи за димком з папіроси, автори
тетно заявив: „Вітер добрий, то має
вийти". Він витяг свій знаменитий
цайсівський тріедр, дарунок індустрі-
яльного магната Вінтерфельда, який
щороку приїздив з Берліну у Пере-
гінську Пущу на риковисько — і ду
же дбайливо подивився у сторону
звора. Минали хвилини. Аж нагло
Халус гукнув „є!" і подав мені лю
нету. Я машинально поглянув на го
динник: була година п'ята і три хви
лини.
Серед яфірників, залитих сонцем,
що вже ось-ось мало заходити за го
ри, стояв потужний ведмідь. Він був
гладкий, як валок. Дородна, буро-
чорна, а властиво чорна, коротка
шерсть вилискувала на ньому, як на
панському коневі. Ведмідь простягав
морду, ловив в зуби яфинники і спа
сав їх, як качка просо. Поласувавши,
відпочивав. Потім ішов знову шука
ти, де найрясніші яфини. Врешті сів,
як пес, передніми лапами нагорнув
до себе афинників і по-сибаритськи
почав делектуватись ягодами.
Ми дивилися на нього довго, може
двадцять хвилин, може півгодини.
Врешті мені знудилося. Я вийняв
свиставку і свиснув. Свист був ду
же різкий. Ведмідь у ту ж мить пе
рестав ласувати і насторожився. Він
поволі повів головою, стараючися
здати собі справу, звідки прийшов
той назнайомий згук. Але не виявляв
ніякого страху. Я засвистав знову.
Ведмідь вп'ялив очі в нашу сторону,
довго й уважно дивився, але нас все
ж таки не міг вгледіти. Він і тепер
не тікав.
Я спитав Халуса: „Як то, він не
боїться?" — ,,Цей нікого не боїться,
не видите, пане інженере, який спо-
рий, він знає, що його ніхто не за
чепить."
Ведмідь постояв ще кілька хви
лин, а потім, не поспішаючи, пішов у
звір. Ми ще бачили його, як з'явив
ся на другому боці звора, а далі про
пав у глибокій сиглі.
Вірний муж
Глибоко в Перегінській Пущі, десь
під Попадею, була полонина, куди, у
ті часи, перегінці виганяли щорічно
худобу в пашу. У тій далекій поло-
127