Basic HTML Version
ПЕРЕД 100-РІЧЧЯМ З ДНЯ СМЕРТИ
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Написав д-р Лука Луців
Цього, 1960-го року минає 120 ро
ків від того часу, як Тарас Шевчен
ко видав першу книжечку своїх тво
рів під назвою „Кобзар". У ній були
надруковані тільки 8 поезій: „Думи
мої", „Перебендя", „Катерина", „То
поля", „На що мені чорні брови", „До
Основ'яненка", „Іван Підкова" і „Та
расова ніч". Не багато це було, але
та книжечка розпочала нову добу не
тільки в історії української літерату
ри, але й в історії нашого народу.
Завдяки творчості автора „Кобзаря",
український народ пізнав своє націо
нальне „Я" і почав боротьбу за те,
щоб стати паном на своїй землі, бо
тільки „в своїй хаті своя правда і
сила і воля", — як сказав Т. Шев
ченко.
1961-го року сповнюється 100-річ-
чя з дня смерти Великого Сина Укра
їни. Тільки мала частина українсь
кого народу, та, що живе в країнах
вільного світу, зможе говорити прав
ду про творчість Тараса Шевченка.
Український нарід на рідних землях,
що поневіряється під московсько-ко
муністичною окупацією, мусітиме
вшановувати свого національного по
ета так, як цього бажатиме понево
лювач України, який фальшує істо
рію України, виступаючи як „оборо
нець"' та „старший брат" нашого на
роду, хоч в дійсності продовжує роби
ти те, що сто років тому, за часів Т.
Шевченка, робили російські царі з
своїми посіпаками. І тому те, що пи
сав Т. Шевченко, так пасує до ниніш
ньої дійсности в Україні:
Там неволя,
Робота тяжкая, ніколи
І помолитись не дають.
А чи не пасують до совєтської дій
сності такі Шевченкові слова, якими
117 років тому започаткував свою по
ему „Розрита могила":
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндрувано,
За що, мамо, гинеш?
1911-го року українці відзначали
50-річчя з дня смерти Поета. Під мо
сковською окупацією не вільно було
гідно вшанувати борця за волю У-
країни. Та український нарід у своїй
душі віддав глибокий поклін своєму
Великому Синові. Дружина Шевчен-
кового приятеля Панька Куліша О-
лександра Кулішева писала тоді:
„Великий друже, наш Батьку, рід
несенький Татуню! На розсвітанні
життя мого Ти був моїм старшим бо
ярином... І як гарно було на душі у
мене . . . Мов справді сонечко було
ще тільки на розсвітанні і показува
ло даліч життя нашої будуччини. І
од Тебе світ показався на нашому не-
босклоні.
Я Тобою пишалася, мій великий
друже. І я Тобі співчувала завсіди,
і Твою руку своїми палящими уста
ми поцілувала, бо мала на меті зо
гріти Тебе тоді, як Ти плакав над
своїми гадками про Україну, що „о-
бідрана сиротою понад Дніпром пла
че". Гірко Твої сльози впали пеку
чим огнем на моє молоде серце.
„Скільки Твоя поетична муза нас
утішала, і сумом доводила до сліз . . .
За що ж Тобі така доля судилася,
друже мій неоцінений? За те, що Ти
широкою пеленою увесь світ обняв,
— обняв своєю палкою річчю, ваб
ливою правдою, своїми поезіями, —
принадними, як найкраща
квітка
пахуща.
„Вічна Тобі пам'ять, і сльози, і дя
ка наша, — що не обездолив Україну
27