Basic HTML Version
ЧОРНОЗЕМНИЙ КРАЙ
Написала Ганна Черінь
Ох, коли б швидше ті вакаці ї ! . ..
Цілий рік тяжко працювала, томи
лася, гроші збирала — щоб заповни
ти вакації сконденсованим життям,
зустрічами, хвилюваннями й емоція
ми, щоб натомитися до знемоги —
але іншою, солодкою, творчою і на
снажуючою втомою, що для мене
краща за відпочинок. Плянувалося
спочатку, власне, не так. Плянувався
насправді спокійний відпочинок на
лоні природи, бо й так в тих краях,
куди ішла моя дорога, не було у ме-
ни добрих знайомих, не було й ні
яких „бизнесів". Отже, тільки на два
дні до хрещениці в Міннеаполіс заго
стити, а далі — на північ, доки роз
маху вистачить. Що з того, що Аме
рику відкрив Колюмб у п'ятнадця
тім столітті — для себе я сама від
криваю Америку, вишукуючи цікаві,
ще не бачені місця.
Міннеаполіс по-родинному.
Галюсю я не бачила вже чотири
роки — власне, від того часу, коли її
хрестили і я тримала на руках гар
неньку рожеву лялечку, що досить
чемно поводилась і ні разу не запла
кала. Не плакала вона й на літера
турнім вечорі, куди її просто в колис
ці перевезли з хрестин. Так вона і ви
росла неплаксивою, і навіть числен
ні „вави" не завжди приводять її до
сліз. Часом вона диктує своїй мамі
Дуже смішні листи до хрещеної, і так
ми з нею чотири роки листувалися,
аж поки я вирішила, що вже нам по
ра й побачитися. Я собі дорогою ста
ралася уявити, яка ж то тепер моя
хрещена доця. Вона мені чомусь на
фотографіях здавалася дуже вели
кою, і коли я їй посилала сукеноч
ки, то вибирала більші розміри. Дя
куючи за подарунок, Галя завжди
ввічливо запевняла, що все їй пасує
„якраз", хоч я випробовувала різні
розміри.
Мене зустріло на станції щось ма
лесеньке, тепленьке, м'якеньке і не
ймовірно соромливе. Три години ми
нуло, поки Галюся почала зі мною
говорити, та й то пошепки, „на вуш
ко". Того вона, мабуть, і не плакси
ва: соромиться плакати. Проте, з до
помогою іграшок і цукерочок, язичок
нарешті розв'язався, і ми договори
лись і до віршів та пісень, що, як і в
кожної іншої дівчинки, були в запа
сі у моєї хрещениці. Галя скрізь хо
дила зі мною за руку, гордовито по
глядаючи на старшого від неї на один
рік братіка Марка, мовляв, „Ага, а
я з хрещеною ходжу, а ти ні!"
Так удвох ми і пішли до церкви, і
Галя й там не випускала моєї руки,
щоб усі люди бачили, що в неї є хре
щена. Не зв^аю, чи всі люди нас зау
важили, але хор, що досі лагідно гой
дався на крилах якогось легенького
речитативу, раптом стрепенувся і по
чав виспівувати свої найкращі кон
церти. Я була дуже вдячна, навіть
якщо це було зроблене не задля ме
н е . . .
Короткий час моєї зупинки в Мін-
неаполісі приходив до кінця. Мої ку
ми, отець диякон Микола Бринь та
кума Оксана, саме перебрались в но
ву хату. Ще, власне, і не перевезли
ся до кінця, і тепер жили „на дві ха
ти": бабця і старший син — в старій
хаті, сторожили недоперевезене — і
продавали „маєток". Решта сім'ї — в
новій хаті, що була й не така вже но
ва, шістдесят літ, але міцна і дуже
цікава, з безліччю кімнат і закапел
ків, із оригінальним подвір'ям, що
чимсь нагадує старовинний замок, і
навіть із паровою кабіною для купе
лі, що справила на мене макабричне
враження, бо побудована в формі
US