ІЗ СПОГАДІВ про ТОДОСЯ ОСЬМАЧКУ
Написав Сем. Старко
Вчора ввечері заїхав до мене Тодось
Осьмачка. Він приїхав до Франкфур
ту в якихось там справах. Власне, йо
го привів до мене Юрій Гаморак. В
місті, виявилось, трудно знайти місце
в
готелі й тому Юрій думав, що Ось
мачка зможе переночувати в мене. Я
радо погодився. Адже це була нагода,
якої я шукав уже довший час. Як той
філателіст, що завжди перебуває в го
нитві за якоюсь рідкісною маркою,
так я
за думками й поглядами рід
кісних людей. А Осьмачка здавався
мені таким. Ті, що ближче знали йо
го, говорили про нього, як про своє
рідну й цікаву людину. В одній особі
він здавався їм простаком і генієм, ре
алістом і мрійником, великим мистцем
і нездарою. Отож і не дивно, що як
тільки він переступив поріг мого меш
кання, я намагався запам'ятати кож
ний його порух, кожне слово.
Було вже пізно, й Юрко, попрощав
шись, залишив нас самих. Спочатку
наша розмова не клеїлася. Осьмачка
був чомусь нервовий. Він хвилювався
й, здавалося, чогось боявся. Він нер
вово оглядався на всі боки. Так, ніби
намагаючись щось раптово побачити
чи спіймати, він раз-у-раз озирався
й здивовано чомусь дивився на стіну,
на яку щойно схиляв свою голову.
Іноді він раптово зіскакував з софи й
підбігав до вікна, з якого зиркав то
в одну, то в другу сторону темної ву
лиці. Так же раптово він зіскакував з
місця й підходив до полички з книж
ками. І можна було бачити, що ті
книжки зовсім його не цікавили. Він
брав їх у руки, розгортав, перелисту-
вав, але не читав.
Я почав був розмову про „Старшо
го боярина" — його твір, який я про
читав ще в рукописі. Але, як не див
но, він не підтримав моєї розмови.
Здавалось, що ми не знаходили спі-
Тодось Осьмачка
льної мови. Та якраз в той час, коли
мої надії почали розвіюватись, до кім
нати зайшла моя господарка. Вона
принесла чай, що я попросив її зроби
ти для нас. До чаю я поклав на стіх
усього, що мав: хліба, цукру, марга
рини, (масла я не бачив уже декіль
ка років) і мармеляду. Як на цей час
— це було не так і погано, й я дійсне
був радий, що мав чим пригоститі;
бажаного гостя.
Але й цим разом я змушений буг
розчаруватися. Осьмачка відмовивсь
їсти. Я знав, що він був голодний, —
він завжди був голодний, — але їстг
він відмовлявся. Значить — майнуле
мені в голові, — він дійсно, чогосі
боявся. Уже раніше наші спільні зна
йомі й друзі говорили, що він маї:
манію переслідування. Він мав по
чуття, що його хтось хоче вбити. Віг
навіть передбачав, як його вб'ють.
Іноді він казав, що загине від кулі,
іншим разом
—
що від шнура, ну,
г.
1Я7