Basic HTML Version
Богдан КРАВЦІВ
СІМНАДЦЯТОГО РОКУ
і
І знов весна... Вже нарік двадцять літ
Минеться з гасу, як весняним шумом
Невтишним гулом у серця хлоп'ягі
І в вікна шкільних заль в Народнім Домі
Прорвався так негадано, неждано
Світ березня сімнадцятого року.
Щось коїлось, творилося навколо:
По місті вихор п'яно бушував
І голови п'яніли гімназистам
Од вістей неймовірних, слів таємних
Про те, що діялось далеко там ...
Котрогось дня ми ринули зі школи,
Мов рій бджолиний вулицями міста —
Навмань отак — без поклику й намови —
Туди, де Юр у небо упинався,
Де площа святоюрська хвилювала
Безмежним морем прапорів й голів.
П'яніші за весняне соеце й вітер
Лунали там слова про Україну,
Про волю славну, воскрєсення, зрив —
І ми із жовтосиніми стяжками
Ішли походом і „славу" кригали
І вперше... вперше замість „Ще не вмерла
Виводили, співали: ,^же воскресла"!
І з того дня ми ігор відцурались
І ґудзиків і марок поштових
Далеких Конґо, Джави ги Китаю —
І в скарбівню хлоп'ягу заховали,
Мов скарб найкращий, стяжку паперову
Із надписом ,^Воскресла Україна!"
II
То згодом квітень радістю зайнявся,
Як дядько мій із Києва приїхав —
Із світлої столиці України.