Basic HTML Version
КОСТЯ БЄЛИИ
Написала Марія Струтинська
П
ро
Костю Бєлого мені вже доводи
лося писати багато років тому в
газеті української Управи! (Міста)
Львова „Щоденні Вісті”, що появля
лися влітку 1941-го року, коли боль-
шевики покинули місто, помордував
ши наших в’язнів- Комплект цієї га
зети загубився десь по дорозі у світ.
Але саме тепер, коли на нашій зем
лі пробивається крізь грубий шар
пропаґанди голос народу в самообо
роні перед за/гладою і, з другого боку,
кар’єристи українського кореня сило
міць здушують цей голос протесту з
уст діячів культури в Києві чи У
Львові і загрожують заглушити ви
яв самоствердження десь у далекому
Пряшеві, — саме тепер мені гостро
пригадався той кар’єрист у мундирі
прокурора Верховного Суду УССР.
Аж до самого мого від’їзду до Киє
ва в лютому 1941 року ні я, ні мій
директор, Петро Іванович Франко не
знали, чи дозволить НКВД мені, дру
жині арештованого, відбути службо
ву поїздку від Літературно-Мсморі-
яльного Музею ім. Івана Франка у
Львові до наркомату освіти. Цей доз
віл я дістала в останню хвилину —
і поїхала.
З цієї дороги до Києва, що тривала
одну добу, мені добре вбилися в тям
ку мої три співпасажири: тихий ле
нінградський робітник, що повертав
ся з лікування в Трускавці; круглий,
чорнявий керівник фабриками скла,
який уболівав над низьким рівнем
скляного промислу в Польщі: верш
ком скляної культури він уважав
пляшки у формі тварин чи птахів,
яких тут не виробляли; і довгий, ху
дий і сірий на обличчі партієць, що
поспішав у Крим рятувати розхитані
нерви. У нього був уже припадок,
йому потрібний режим, насамперед
режим! „С дєтства в революції, всьо
врзмя в напряженії, ви панімаєтє?”
—■пояснював, жестикулюючи трем
тячими руками. А я дивилася на ті
руки й думала: скільки людських
існувань вони знищили ? ..
І ще запам’яталися вінницькі яб
лука. Ті увесь час їли: оселедці, са
ло, огірки, заливалися пивом, почи
нали наново. А я жалкувала: і чому
мені не було купити на „паску” тих
декілька яблук? Так хотілося відсві
житись у цій дорозі при подвійних,
заклеєних вікнах, у тому чаді цига
рок, в тому товаристві! Я задрімала
— і збудили мене оклики: „Яблука!
Смашні вінницькі яблука! Купіть він
ницьких яблук!”
На все життя Вінниця залишилася
в моїй уяві зі смаком і запахом чу
дових, дорідних, рум’яних яблук.
***
Ми приїхали до Києва в одинад
цятій годині ранку, але місто стояло
вже у заграві заходу, поки через
Спілку Письменників і місце розпо
ділу кватир в готелі „Україна” (з
ду