Basic HTML Version
Любов КОЛЕНСЬКА
ТИ ПОВЕРНУВ МЕНІ ЖИТТЯ...
Відкрилось перед Анною минуле — спогадом ясним, безтур
ботним: вона і сусідів син Євген. Біжать вони, біжать так швидко,
що аж не бачить ані темнозеленої смуги трави, ні блакитного неба.
В очах їхніх мигтить, начебто кружляє світ, груди пронизує гострий
струмінь гірського повітря, а ноги ледь торкаються землі. Аби
швидше!
А от, —пригадує знову Анна, — над рікою вони: плетуть вінки
із різного квіття, яке лиш попаде їм під руки, і з розгоном
жбурляють у сріблясто-синій крутіж ріки. І вінки оті, наче іграшки
якісь, кружляють, летять на хребтах хвиль кольоровими стрічками.
А тоді Анна і Євген, взявшися за руки, біжать за ними навздогін,
переплигуючи ховзькі, студені камені. А за ними — золотим м'ячем,
ховаючись за гілки верб, стрибає сонце.
А там... багато гостей у їхньому домі; в очах їхніх і радість,
адже стрінулися із близькими своїми, але й неспокій... Бо вже чутно
було біля їхнього дому кроки війни і її холодну руку на дверях. За
фортепіяном — вона, Анна. Грає вона Шопенову баркар.олю.І
раптом сталевими перстенями стискає її біль. їй навіть важко
збагнути — чому? Враз вона вся заходиться нестримним плачем і
прожогом покидає кімнату. Від того дня Анна навіть не наближає
ться до фортепіяну. І ніхто не наважується торкати цієї теми.
Вкінці — наради поміж батьками і лікарем і рішення їхнє, що
Анні треба покинути фортепіян. Вона надто вразлива і їй треба
вчитися чогось, що наближало б її до дійсности. Лиш Євген був
іншої думки, що всі оті Аннині почування тимчасові, лиш її любов
до музики — назавжди...
І ще один фрагмент — він з того часу, коли підсніжковим
прозябом у дівочість вилонювалось Аннине вже не дитяче обличчя.
Вони там двоє — на краєчку присмерку: втомлена блакить рідного
неба, щирий, безжурний сміх, дружній приторк заблуканих долонь.
Заграва заходу тінню припадає до річки і фіолетними віями
згущуються тіні у сутінок, а тоді у вечір.
Вагаючись, надходить ніч — і з її лона гострим і тонким
серпиком народжується місяць — єдиний син її.
162