Basic HTML Version
Ольга КУЗЬМОВИЧ
ЗУСТРІЧІ НА ОСІ КИЇВ — ЛЬВІВ
Рік 1990 перейде до історії під різними кличами. Розуміється,
першим із них буде „Рік відродження", „Рік суверенности", — тоді
вже прийдуть інші, більш або менш влучні окреслення того
пропам'ятного для українців року, які дадуть йому майбутні
історики.
Але для загалу української спільноти — це буде в першу чергу
назавжди рік зустрічів: хвилюючих, радісних, часом сумних,
повних різних переживань, але таки справді — зустрічів. І у майже
кожного із нас „тут", а може і „там" є своя історія, свої враження,
свої висновки.
Для мене це були зустрічі не з природою України чи її
історичними пам'ятками, — але зустрічі з живою Україною, з її
мешканцями, з їхнім мисленням і ставленням до нас — „заморсь
ких українців".
* * *
Перша зустріч з Києвом — це не лише прегарний вид на його
панораму, що привітав мене із сходом сонця, — але перша зустріч
перед будинком, де розпочинався медичний Конгрес. Там стояли з
великими плякатами жінки, просячи лікарської допомоги. Це ті,
рідні яких просиділи в психушках, визнані божевільними. На
плякатах прізвища безсовісних лікарів, назви місцевостей,
психушок. Жінки повні надії, що найдуть справедливість, що лікарі
з Америки і зі світу їм напевно допоможуть. Так простояли вони усі
дні Конгресу, — але чи найшли допомогу?
У оперному театрі по вінця людей. Святочне відкриття
Конгресу з промовами і програмою. Д-р А. Хрептовський,
закінчуючи своє вітальне слово, просить несподівано для всіх
відспівати національний гимн, публіка підхоплює заклик і навіть
уста „офіційних чинників" на сцені порушаються у співі також. Чи
поволі чи поневолі — ніхто не знає. Але і ми, „закордонці",
„застрягаємо" на другій строфі, бо їх тут співають аж п'ять. І нам,
отже, доводиться, як декому на сцені, лише... порушувати устами.
45