Basic HTML Version
Іван БІГУН
СКИТАННЯ ПО ВІЙНІ
Як Гітлер заатакував Совєтський Союз, то відразу звільнили з
неволі українців-військовиків польської армії. Нас, 65 молодих
полонених, перевезли з Тюрінгії біля Ґери до Саксонії, недалеко
Дрездену, і затруднили в новій хемічній фабриці. З часом привезли
коло 40 студенток університету з Запорізької области і приблизно
три десятки студентів середньої школи з Житомирської области.
Коли німці почали залишати українські землі, привезли до нас біля
30-ти родин нашої інтелігенції. Того самого дня я їх відвідав і вони
цікавилися, яку роботу вони одержать. Я запитав про професії, то
вони представилися так: я професор Березовський з дружиною, я
проф. Лисяк з дружиною і двома сестрами, я проф. Завидневич з
дружиною, я доктор прав Володимир Петришин з дружиною і
матір'ю, я учителька
Ґурська і тому подібне. Я старався їх
потішати, а сам бачив тяжку майбутність для них. їх також
затруднили у нашій фабриці як фізичних робітників.
Так ми працювали фізично, а також культурно-освітньо. Я
зорганізував гарний чоловічий хор і ми доїздили до Дрездену, де
співали Службу Божу в українській церкві, де парохом був отець
Ґумовський. Також ми співали на концертах для т. зв. „остарбай-
тер'ів" при арбайтсамті — урядові праці.
Зблизилася проте російська армія і багато молодших українців
утекло на Захід. Старші громадяни з родинами не мали можливос
те те саме вчинити.
Як військо совєтів вступило до табору, то наразі українців не
турбували, а радили їхати на „родіну". Це всіх налякало, і багато
хто з наших людей взяли свої речі то на візочки, то на плечі, й
пустилися в дорогу. Дійшовши до міста Ґерліц, перейшли ми ріку
Нісу, яка є границею між Польщею і Східньою Німеччиною, і
знайшлися на польській стороні. Багато з наших людей здецидува-
лися тут залишитися. Я також тут опинився, але іншими дорогами.
Тому що я жив під польським прізвищем, я мав поважну працю, як
керівник закупів у повітовій кооперативі. Видаючи товари для
92