Basic HTML Version
— 71—
КАТРЯ ГРИНЕВИЧЕВА.
ПАРАСКА ГОГОЛЬ. *)
АГЛУБИНА чужинецького підгіря жевріла від пожовк
лих лип, мінилася солодким фіолєтом тої, смарагда
ми дерлибану, зовсім наче золота церковна чата, у
яку ізза византійських шиб глянуло сонце.
Віяло вже осеню. З промінними хвилями чергувалися не-
вгамовані дощі. У пролісках гриби не давали себе настолочи-
ти: хрусталі леду в'їлися їм в серце.
Як
зупинитися на цвинтарнім узбічу присілка, „Unser Frau
am Sand", видно полоси всіх стежок, що падуть там в лісів у
низ. Що дня і що години являлися на них галицькі скиталці,
— у руках кийок від собак, почерез плече верета мандрівника.
Карі й голубі очі томилися розкішю чужої, немилосерної о-
бильности, безлічю копиць на стернисках, повстяною блакит
тю спілих слив в тьмавій зелени віття. Кашель старух похо-
жий був на злякані оклики дітий, кинених в лісову гущу, слова
ридали без сліз, пів-божевільні у дальних отсих просторах,
під грізно насупленим чужим небом.
Непеборима туга бичами гнала мене з хати, я блукала,
здрігаючись перед отсим вкритим лютою проказою тілом
Йова. Мроїлися мені цілющі роси по яругах, слова над люд
ську міру, що одолівають насильство, якась, на громовім возі
поміч з висот...
Ні, ніде не могла я заховатися перед неминучим. На всі,;
переходах переймали вони мене, сі привиди глубокозорі,
ізнурені довгими постами, як пустинники, жителі могил, що
прогодовувалися песопом.
Тямлю, все-ж таки одній стрічі була я рада. Серед якоїсь
мандрівки з химерною грою настроїв наскочила на мене Па
раска Гоголь, найлучша шевкиня Покуття. Ми звиталися ти
хими, радісними окликами. Мені приємно було видіти знову,
як її плоске, негарне облича дише погодою і різвить все до
вкола себе, наче та приязна кирничка у полі, сиві очі з горі
ховими пружечками всміхаються з лагідною силою і як все в
молодиці радіє: упруге тіло і куценький киптар та богата в
блиск і краски покутська фота.
З обновленою цікавістю моєї приязни я замітила, що Па
раска порушується дещо незручно а через те зовсім по ново
му мило, як сей котрого імя носить: Гоголь, утка степів.
— Ходім-же Парасочко д'хаті, треба огрітися, пообідаємо.
*) Се оповіданнє з життя галицьких висиленців відноситься до p.p.
1914—1918, коли осередні держави помістили насильно в своїх таборах на
далекій чужині майже ціле населення прифронтової полоси Східної Гали
чини.