Basic HTML Version
— 77 —
Блимнув тими очима, як сотона.
— Я нинька маю право до'тебе, бо ти пашиш як грань! •
Зачув мій стрик тоту пересправку, прийшов, на силу ши
беник відстав.
Я дуже плакала за тою дитиною, ніяк не могла вгамувати
ся, йду я раз дорогою а той сам дохтор мені на зустріч:
— Щось у тебе очі червоні, молодице! Будеш мала певно
віспу! Ти в сотнім бараці, а?
Виймив з кишені книжечку, записав.
Загомоніло між нашим родом як в улию:
— їдь тай ідь! Приписуйся на роботи, куди хоч, до Данії,
на Чехію, на Мораву! Тут тебе борзо зо світа зженуть за та
том тай дитинкою!
їхали люди, поїхала і я.
Є на тій Чехії фільварок, Колозорки, з Бріксу невилазна
дорога болотами, йно ми зітхнули до Бога, що дах над го
ловою, ті, що там вже були на роботі, скричали з порога в
один голос:
— Людоньки, волілиби-сте посідати під колію, зачім мали
вас до того пана везти! Бо коби то пан, а то жидівський по
сіпака! У нього ніхто не удержиться, і він собі добре на тім
профітує. Прийдуть одні з Ґміндів, оброблять весну, не змо
жуть вибути, втечуть, заліг пропаде, то зараз пришлють дру
гих із Хоцня, обробляють сапання, Вольфсберґ обійде жнива
а Ґая осінь. Ніхто зразу не дістає собі плати, цілий місяць
роботи на заліг для себе „справець" відтягає. А потому голо
дом морить, нагаями пряжить, поки нещасне не втече нічю,
лісами, у які там дебри, щоб шандарі не переймили, бо кон
тракт переломлений і пан на утікача право має !
Знаєм вже який наш пан, але пробуєм.
Як йдемо на сійбу з міхами насіння, такими, що з плечий
висять до самої землі, то як хто припочине, справець зеліз-
ною „біґою" підганяє. Бє, бє, до вечера — аж сам умліває.
О Боже, він нашим людям виклинає, як тільки сам хоче і на
нього права нема!
Як трафиться день дожджевий, то він нас посилав каміння
розбивати. Бо то там у них є декотрі такі поля, як цвинтарі, —
камінюки здоровенні гей копиці, а гладкі, достоту ті, що в
Прутови на самому дні. Казали Чехи, що колись туди йшло
море і понаносило тоті велетні.
Той пан, що його фільварок був, будував собі палату на
одній горі, на високому виступні, поміж хвої та струмочки.
Ми се каміння товкли на лані зубчатими залізними палками
і виносили на плечах туди, на підвалини.
Прийшов Великдень а справець з біґою у дверях:
— Ану, виходь сяка-така! (Самі жінки були...)
— Не підем ниньки пане справець, бо в нас свято що в
році найбільше. А як будете гнати на роботу то всі ідем від вас!
Став червоний як жар, трохи ся під ним трава не йме:
— Пождіть! Я через годину шандарів на вас пущу!