Basic HTML Version
— 90 —
ду. „Свого часу", — пише найбільший український історик в
своїй Історії України, — „заведеннє унії приглушило дуже
сильно останки українського життя. Приймали унію з мало
душносте, хилячися перед панами, а сміливійших приборкува
но "силоміць. Але наросли нові покоління, що були уніятами не
через свою зраду чи малодушність, а через те, що уродилися
в унії, і для них унія стала вже вірою народньою, українською.
Ті, що заводили унію на те, аби вона послужила дорогою до
ополлячення і скатоличення, помилилися в своїх надіях. Через
те що уніятське духовеньство і взагалі унію не зрівнано в пра
вах з католицтвом і вона зісталася церквою низшою, мужиць
кою, вона стала прикметою тутешнього українського життя і
незадовго стала для західної України такою-ж національною
церквою, яко:о перед тим була церква православна".
З другої сторони той самий Грушевський признає, що
підданнє східної України під зверхність московського патрі-
ярха, облекшило лише заведеннє унії в західній Україні, а Ста-
ринкевич підчеркує, що постепенне заведеннє московської у-
прави та московських порядків на Україні мусіло відбитися
тяжко на релігійнім життю православних Українців. Українські
православні люди розділилися на дві кляси; духовеньство ста
нуло більше по стороні висшої кляси, селяни були закріпоще
ні і стратили всяку звязь з духовними провідниками, від яких
їх ріжнило не лише суспільне становище, але й національність
(бо духовенство помосковщилось). Під впливом таких умов
селяни, серед котрих жили спомини про страшні бої, які вони
зводили за свою віру проти Турків, Татарів та Ляхів, почали
тратити інтерес до своєї церкви. Як каже Старинкевич, під
впливом таких умов стала ширитися серед набожного україн
ського православного народу байдужність до церкви. Тоді то
на його думку мали повстати ті ріжні поговірки та пословиці
проти церкви. (На перший голос дзвона промовляють пра
вославні Українці: „Уже дзвонять на хрін, на редьку," або: „На
псалтирь уже дзвонять, та нас не загонять," або: „Нехай дзво
нять, їх на панщину не гонять", або: „Куди ходім, то ходім,
аби не до церкви.") До того часу та тих умов, серед яких жи
ли українські православні люди під Росією, треба на думку
того автора віднести також повстаннє ріжних оповідань, від
котрих героями в незавидних ролях виступають архиєреї, по
пи, діякони, дяки, дячки і паламарі, а котрими народ бичував
без милосердя безрелігійність, неморальність, жадобу гроша
та світської наживи зі сторони своїх духовних провідників з
урядової російської церкви.
Визволеннє кріпаків богато в тім згляді не змінило. Хоч
селянин дістав крихіточку релігійної свободи через те, що він
уже не був зависимим в своїй релігії від дідича, та відношеннє
межи духовеньством та народом осталося таке саме. Власне ся
свобода почала ще більше відділювати селянство від духо-
веньства. Поширеннє грамотности поширило національний
рух та відкрило українському селянинови, що його православ
на церков служить чужим національним інтересам, а рівночас-