Basic HTML Version
ДО ПОБАЧЕННЯ
Написав
Ю. Землян
„Ой мати, моя мати,
Воліла ти мене не мати".
Горіли сльози в очах, як гаряча
олива в червоній склянці перед
іконою Богоматері. І біла гарячка
пила спраглими устами ці сльози.
Вснажені, місяцями немиті лиця,
неголені бороди, як у дідів-волокит,
і в лахміття вдягнені вони, оці люд
ські постаті-мандрівники.
Шуміла хмарою чорна зграя во
рон, а стежкою коло рову бігла
безпритульна собака, сапаючи ху-
доребрими боками, бо й спрага
сушила червоний язик її.
Як каламутна вода — на бічних
дорогах розливались в річки хвилі
людських голів. А в кого бистріші
очі, то він стежкою перетинав чор
ні рілі, по кістки западався на ски
бах або межею вкорочував свої
мандри.
В долинах гір відпочивали ці лю
ди. Путали коні на конюшинах, чер
пали ведрами воду з ріки й вогні
клали на вільному, щоб юшкою
вспокоїти набряклі від плачу і хо
лоду діти. А під вечір прикладали
вони вухо до землі й з острахом
відвертали очі в той бік, де дудоні
ла земля і де небо горіло у вогнях.
Далеко ще до білого дня — вузь
кими, вивертистими ярами йшли
нога в ногу коні й люди.
—• Треба Лису зарізати, не йде
далі вона... Підбилася...
Плакали й аж заходилися діти-
пастушки, і матері затулювали очі
запаскою.
— То й нас побий!
—• Тихо, жоно! Я сам дер би з
себе білі паси...
А далі бір і густий ліс став на їх
дорозі; чорні звали брил лежали в
дебрах. Високо, над колутвишками
смерік, ширяв орел, а в борі тихо
було.
Тоді сини кликали своїх батьків
і мовили твердо:
—. Ви їдьте далі, і куди треба бу
де. А ми остаємося. Нам тут бути.
Тепер черга на нас.
Вогнями блищали юнацькі очі.
— Ми землі не дамо на поталу.
Стояли батьки на крайчику гай-
бору й, наче з похмілля, водили
навколо очима; їх чола роса покри
ла й вони грубою полою рукава
втирали журбу з своїх лиць.
—• До побаченя, — озвалися ще
сини і мов тіні розгубилися за на
вісок» бору.
А старі батьки тихо, як малі діти
йшли до своїх коней, брали ласка
во повідки до рук і залізними лан
цюгами обмотували колеса, щоб
коні не побилися, з'їжджаючи вниз
дебряними кручами; на возі діти й
достаток. Плакала мати, але батько
мав велику радість на душі.
— Я знав, що Юрко так зробить.
Не пішла на марне моя праця.
Старий скинув капелюх з голови
й мовив:
— Тобі, Творче, дякую, що дав
такий талан моїм синам. А мені
старому, що велиш -— слухатиму.
Скрипіли підводи, іржав з білою
зіркою на чолі лошак і вивірка си
діла на гілці дуба. Десь і річка взя
лася і станула бродом поперек до
роги. Коні пили воду й люди чер
пали воду в долоні.
^ ^
183