Basic HTML Version
ЗАГАДКА ВЕРБЛЮДА
Написав І. Л.
Верблюда споконвіку називають
„кораблем пустелі". І всім відома не
вибагливість верблюда і його здат
ність подовгу переносити спрагу.
Справді бо, жадна тварина не може
з такою легкістю, як верблюд, ман
друвати по пустелі, де інколи днями
нічого крім піску, не побачить. І
не просто собі мандрувати, а ще й
нести на собі великий тягяр. Здава
лося б, верблюд опеціяльно народ
жений для пустелі, і ще в стародав
ніх часах стверджувано, що ця тва
рина немов би тому не терпить від
спраги, що носить у своєму шлунку
запас свіжої води. Недарма ж, коли
верблюд, нарешті, допадається до во
ди, то може випити цілу бочку. Та
кий погляд стверджувався і розпо
відями мандрівників, що, опинивши
ся в пустелі без води, забивали вер
блюдів і пили рідину, яку знаходи
ли в їхніх шлунках.
Леґенду про те, що верблюд п'є
„про запас", згадується в „Природо
знавчій історії" староримського пись
менника і вченого Плінія — стар
шого. Варіянт цієї леґенди можна
знайти в 17 томі трактату із зоології,
який вийшов у Парижі в . . . 1955 ро
ці
Щоправда, в середині минулого
століття, — читаємо в французько
му жюрналі „Ля Натюр", — здат
ність верблюда консервувати воду
взято під сумнів. Французький вче
ний де Бленвіль звернув був увагу
на те, що зовнішній вигляд верблюда
різко змінюється після того, як він
угамує спрагу, — він товстішає на
очах. „Це розширення всієї клітин
ної системи, — писав Бленвіль, —
не може бути спричинене чимсь ін
шим, як раптовим всмокуванням во
ди, що досягає шлунку і поширю
ється просочуванням всередину клі
тин по всьому тілі". Але його думку
не підтримали, забули і в пізніших
працях не брали під увагу.
А проте, Бленвіль стояв на пра
вильному шляху. Слушність
його
погляду ствердили цікаві досліди,
переведені групою спеціялістів на чо
лі з американським професором зо
ології, данцем з походження, Шмідт-
Нієлсеном. Про ці досліди й розпові
дає журнал „Ля Натюр".
Спостереження, переведені вченими
в оазі Бені-Аббеса (за 800 кілометрів
від Альжиру), спростували леґенду
про водний резервуар у верблюжому
шлунку. Водночас ще раз встанов
лено, що кількість води, яку може ви
пити верблюд, дуже велика. В Бені-
Аббесі один верблюд за 9 хвилин ви
пив 103.5 літра. Але ця вода зовсім
не надходить у його резервуар, а йде
на поповнення води в організмі, при
чому поширюється вона по тілі, як і
твердив Бленвіль, дуже швидко: че
рез два дні її вже не можна виявити
в шлунку.
Яку ж рідину знаходили в верблю
жому шлунку мандрівники, що вби
вали тварину після довгих тижнів
блукання по пустелі?
Дослідження показали, що відсот
ковий вміст води у верблюжому шлу
нку зовсім не є рекордовий — він
навіть менший, як в інших жуйних
тварин. Маса, що знаходиться в шлун
ку верблюда — напіврідка, залепку-
вата — помітно відрізняється від сли
ни та шлункового соку, і вважати її
за питну воду можуть тільки люди
вкрай змучені спрагою. Так само
можна було б вважати за питну во
ду вміст бичачого шлунку, якби він
був рятівним резервуаром для ман
дрівника, що гине від спраги.
Верблюд, що діставав, замість зви
чайного корму, „сухий приділ" — сі-
121