Basic HTML Version
ОДНА З НЕРОЗГАДАНИХ ТРАГЕДІЙ
До нерозгаданих таємниць остан
ньої світової війни належить загибіль
великого кружляка американської во
єнної фльоти — „Індіянополіс", що
за два тижні перед кінцем війни по
тонув у морі. Разом із ним знайшло
смерть у глибоких водах Пацифіку
п'ятсот моряків, а лише незначна
частина залоги врятувалась. Цю тра
гічну кончину „Індіянополіса" і по-
сьогодні знавці морського діла нази
вають „трагедією, в яку годі повіри
ти".
Нещодавно появилася перша пуб
лікація, що кидає деяке світло на
цей небувалий в анналах американ
ської фльоти випадок. Це — „Зали
шений корабель" Ричарда Ф. Нюком-
ба, на триста сторінок друку. Але, як
подають фахові рецензенти цього ви
дання, і в цій публікації не виявлено
нічого суттєвого, джерельного. І на
далі, пише один б. старшина амери
канської воєнної фльоти, остануться
самі здогади, а то й звичайнісінькі
плітки та оскарження тодішнього
морського командування за „недбаль
ство", в найкращому випадку — за
легкодушне переочення, забуття.
Ясної місячної ночі, ЗО липня 1945
року, японський підводний човен із
безпосередньої віддалі поцілив тор
педою „Індіянополіс" в його най
більш невральгічну частину — в
машини. Моментально погасло на
кораблі світло і замовкли радіові сиг
нали. Лише мала, запасова радіови-
сильня на окремих електричних ба-
теріях могла надавати у широкі про
стори океану своє трагічне благання
порятунку, відоме СОС!
І досі недослідженими остались
два основні запитання: чому жадний
корабель не підхопив цього міжна
родного сигналу або не повідомив
про це морське командування на су
ходолі? А далі: чому головне коман
дування втратило приписаний у во
єнному часі безпосередній та безпе
рервний телекомунікаційний зв'язок
з „Індіянополісом" ?
Чотири дні плавали по морю на
рятункових човнах кілька соток лю
дей з потопленого корабля. Аж на
п'ятий день, зовсім припадково, прий
шла допомога, коли п'ятсот моряків
уже знайшли свою могилу на дні
океану . ..
На ці два запитання автор згаданої
публікації не дає жадної конкретної
відповіді, мелянхолійно заявляючи,
що, мабуть, ніколи її й не буде дано.
При цьому повторює тодішні повні
гніву обвинувачення американського
громадянства в сторону японців, які
з підводного човна єхидно й холодно
приглядалися загибелі людей, хоч
легко можна було врятувати бодай
їх половину чи дати звідомлення до
найближчих кораблів, щоб поспіши
ли з рятунковою акцією.
Як пише автор, цей підводний
японський човен належав до тих ос
танніх чотирьох підводних човнів ще
недавно гордої японської фльоти, бо
решту їх потопили американські та
бритійські морські з'єднання. Зокре
ма, цей човен за кілька років воєн
них операцій не мав на своєму бо
йовому „рекорді" ані одного герой
ського подвигу. .. І, твердить автор,
мабуть, у цьому психологічному ста
ні „меншевартости" його команданта
треба шукати відповіді на таку жор
стоку поведінку японців щодо своєї
жертви — під самий кінець воєнної
хуртовини.
Далі довідується читач, що капі
тан „Індіянополіса" був засуджений
воєнним трибуналом. Це був перший
випадок засудження американського
команданта бойового корабля під час
війни. Мабуть, через його неуваж
ність сталася ця нерозгадана й досі
трагедія, в результаті якої за два
надцять хвилин пішов на дно один з
найбільших морських велетнів пере
можної воєнної фльоти.
135