Basic HTML Version
Автор репортажу Роман Купчинський
(з правого боку) із своїм товаришем
під час перепочикку між. боями
лен в далечині, в якомусь районі від
бувається завзята стрілянина.
Висіли з літака, побігли до напів-
зруйнованого будинку, де на нас уже
чекали військові чинники і в'єтнам
ська контроля. В будинку страшна
гаряч, бруд і непорядок. Надворі чу
ти стрілянину і вибухи. Я питаюся
одного вояка, чи можна десь купити
ковбасу, але він каже, що запізно, бо
кіоск замкнули. Питаюся його про
ситуацію в Сайґоні, і що властиво тут
діється. Він каже, що почалися ата
ки на Сайґон, Вей і на інші міста і
бази В'єтнаму. Він сам МП (мілітар
на поліція), але йому нічого старши
ни не кажуть.
Надходить малий ростом мужчи
на, в цивільному убранні. Чорне во
лосся ,темна шкіра, чорні зуби. Стає
недалеко нас і витягав великий аме
риканський револьвер. Перевіряє,
скільки набоїв має наладованих. Я
питаюся МП, що то за один, чому
він в цивільнім убранні і носить та
кий великий револьвер?МП каже, що
це в'єтнамський тайник. Його завдан
ня : пильнувати терористів. Я придив
ляюсь до нього, бо це перший в'єт
намець, котрого я бачу. А чому в
нього чорні зуби? Бо жує горіхи з
дерева бетель, які фарбують зуби.
Питаюся МП, чи він має довір'я до
цього в'єтнамця? ,,Ніякого", — від
повідає і додає, що його самого тре
ба пильнувати, щоб не обікрав ново
прибулих американських вояків.
Повідомлення контролі: „Строго
заборонено привозити до В'єтнаму
будь-яку приватну зброю". Я беру
свій револьвер 32-ку і ховаю під по
яс. МП, бачачи це, потакує головою
і каже, що й він має при собі приват
ний револьвер, бо 45-кою військовою
не можна поцілити в стіну. Каже, що
майже всі хлопці привозять із собою
якусь зброю.
Дві години чекали на автобуси.
Нарешті приїхав конвой: 5 автобу
сів, 3 джіпи зі скорострілами. Ми по
сідали, і нам сказали, що їдемо до
бази Лонґ Бин, де знаходиться адмі
ністрація збройних сил ЗСА у В'єт
намі. Перестерігають, що в Сайґоні
тепер ідуть тяжкі бої і ми не повинні
відчиняти вікка по дорозі, бо хтось
може вкинути ґранату. Вирушили.
Перший напис, що його бачимо: „Ві
таємо в Сайґоні, Парижі Сходу!" —
а під ним — „пийте Кока Кола". Зна
чить, заїхали.
Вулиці Сайґону набиті людьми,
але люди перелякані, не знають, що
діється. В місті стрілянина. В'єтнам
ське військо ставить барикади на
кожній вулиці. Діти підбігають до
нашого автобуса і жебрають. Прости
тутки усміхаються і махають до нас
руками. Пильно на все дивлюся і
записую в нотес, що можу.
Сайґон виглядає брудний, але вно
чі та ще під час офензиви тяжко су
дити, яке це місто насправді. Шофер
каже нам, що найтяжчі бої відбува
ються в китайському районі Сайґо
ну, і ми мусимо змінити нашу трасу.
Я тримаю револьвер під поясом і час
від часу стискаю його рукою. Ду
маю: як міг ворог добитися до самої
столиці, шось тут не в порядку.
В 3:00 годині ми заїхали до Лонґ
Він. Тут дають нам білизну і ми ви
повняємо різні формулярі. Хтось пи
тається: „А коли ми д і с т а н е мо
зброю?" Відповідь: „У нас немає для
вас зброї!'' Загальне здивовання. Але
178