Basic HTML Version
ють тяжку артилерію, танки і добру
комунікацію.
Наша артилерія безперестанку б'є
по горі, на якій ми будемо сідати.
Два дні за порядком лупили цю гору
„Б-52", а сьогодні припала нам бру
дна робота ходити по ній пішки і
закладати базу для дальших опера
цій.
З гелікоптера бачу, як обстрілює
базу Кей Сан ворожа артилерія з
Ляосу, за 6 кілометрів на захід. Але
на нас ніхто не стріляє, і ми спокій
но летимо.
Гелікоптери сідають на гору по три
нараз. Ми вибігаємо, стріляємо в ку
щі і творимо кружок навколо поля,
де будуть сідати наступні гелікопте
ри. 2 квітня будова ЛЖ (Ландінґ
Жовн) Том.
За 10 хвилин друга хвиля гелікоп
терів зблизилася до гори, ми ввійшли
з ними в радіовий контакт і почали
кидати димові ґранати, щоб нас було
пізнати. Незабаром починають з ' яв
лятися величезні
гелікоптери, які
привозять артилерію, вантажні авта,
дерево і залізні плити на будову бун-
крів. За годину на горі вже постає
база.
Від ворога нічого не чувати. Ба
чимо, як , ,Б-52" бомбардують околи
ці. Самих літаків не видно, вони ле
тять понад 50 тисяч стіп над землею,
а бомби кидають з поміччю електро-
нічних приладів. Власне тому й бо
яться так В' єтконґ і північнов'єтнам-
ські війська „Б-52", що їх не видно й
не чути. Хоч ми майже два кілометри
від місця, де бомбардують, земля під
ногами трясеться, а вибухи звучать,
як грім. Дякуємо Богові, що ми не
північні в'єтнамці, і дивимося на не
бо, чи не видно там совєтського ,,Іл-
люшина".
10 квітня 1968 р. на горі біля гра
ниці Ляосу, 21:00 година.
В'єтнамська ніч прекрасна, монсун
уже минув кілька тижнів тому і по
чинається гаряч. Удень доходить до
115-120 ступенів, увечері холодніє до
70 ступенів.
Сиджу зі сотником. (Вже маємо
нового, перший був ранений у бою
на „вулиці " і опинився в шпиталі в
ЗСА). Говоримо про ситуацію і про
пляни на завтрішній день. Є багато
адміністративних справ до полаго
дження: кому належиться підвищен
ня ранґи, кому їхати на відпочинок
поза В'єтнам на 7 днів та ін. Витягаю
з торбинки кусок ковбаси, а сотник
невелику пляшку горілки і почина
ємо відзначати якесь там свято. Але
святкування довго не триває. Чуємо,
як і ціла компанія, дикий сміх з до
лини, який переривається і знов по
чинається.
Відразу через радіо питаємося, чи
то може наші хлопці на стійці впи
лися. Але ні, стійка відповідає, що
й вони чули сміх і розмови по-в'єт-
намськи. На нашій горі все затихло.
Кожний перевіряє свій автомат, вий
має з-за пояса ґранати і кладе їх пе
ред собою в рові. Через радіо сотник
розмовляє з полковником, переказує
йому, що ми чули. Полковник каже,
щоб ми чекали, не стріляли в кущі,
а він передасть вістку для артилерії
і ракетним гелікоптерам, щоб були
готові реагувати. За 10 хвилин нас
повідомляють, що 8 гармат
готові
стріляти.
З долини знов чути сміх, але вже не
веселий, а майже гістеричний, який
можна почути хіба в домі умовохво-
рих. Найгірше чекати на бій, як бра
ти в ньому участь, найбільше мучать
людину страх невідомого, страх смер-
ти чи поранення. Сиджу в рові, див
люся в той бік, звідки доходить сміх,
і жую останній кусочок ковбаси. Ду
маю: чи не остання це моя вечеря?
Пильно дивлюся на кущі, і враз ме
ні здається, що це не кущ, а людина
з карабіном в руці. Щоб прийти до
себе, п'ю воду і далі чекаю.
О годині 01:00 чути несильний ви
бух, і враз розпалюється фосфоровий
смолоскип типу міни. І ми бачимо на
відстані яких може 50 кроків північ
но-в'єтнамського вояка ,переляканого
від раптового світла. В тій хвилині
чути скоростріл,
видно, як летять
трасерні кулі, і я бачу, як кулі вда-
183