Basic HTML Version
Володарі, хоч самі слабосильні, па
нують над другими з допомогою си
ли. Мій кулак завжди був рішальним
в непорозуміннях із товаришами. То
му всі мене слухали й мені повину-
валися. Любов? Не знати, чи був би
мене послухав ведмідь, коли б я був
просив його: Дорогий ведмедику! Пі
ди на гарячу бляху, причепи собі
підошви, бо не навчишся ніколи тан
цювати. Тільки мій бук, а не любовні
слова зробили його покірним.
Іштван обмив рани горілкою, сам
випив кілька ковтків й по хвилині
оволодів ним сон. Буря перейшла.
Далеко ще тільки часом гуділи гро
ми. Над табором, що поволі западав
у сон, несміло ясніли зорі. Ведмідь ле
жав під возом, вилизував рани, сма
кував вдруге залишки крови на ла
пах й тихо постогнував із болю. Аза
сиділа на возі під наметом, тиха, за
думана. Світло свічки рорз ' яснювало
їй обличчя, що зраджувало внутріш
ній неспокій. На постелі лежали роз
кинені карти, немов розірваний при
суд смерти. Карти були старі, брудні
від довгого уживання із дивними ри
сунками людей, звірів і символічних
знаків. Два рази питалася карт про
свою й Іштвана долю і два рази ви
ходили разом карти, що визначали
смерть. — Смерть, — прошептала ци
ганка і, немов лякаючися цього гріз
ного слова, махнула рукою перед чо
лом, щоб відгнати від себе важку,
небезпечну думку, що гніздилася у
голові. Але думка верталася постій
но й уперто, як настирлива муха в
осінню пору. Відрухово взяла карти
знову до рук ,мішала довго й викла
дала поволі, бажаючи мимоволі опі-
знити рішальний присуд. Безшелес
но падали карти на постіль й укла
далися рядами. Три ряди байдужі.
Приходив четвертий, важкий, як сло
во судді, що оголошує
остаточний
присуд у поголовній справі. Циган
ка, повна неспокою, держала карти
в руці й дивилася бездумно в світло
свічки, що блимало під впливом про
дувного повітря, яке вдиралося до
воза. Тихо було навколо. Вже й дале
ких громів не було чути й мирно
спав табір. Тільки в душі циганки
шал і ла буря. Раз переважало в неї
милосердя, то знову родилося бажан
ня помсти. Від внутрішнього неспо
кою вона вся дрижала, зимний піт
обливав чоло, що укладалося у гріз
ні борозди, як хвилі ріки під подихом
вітру. Думки пливли в минуле й шу
кали за щасливими роками життя,
але муки тіла й душі повертали їх
до дійсности. — Як жорстоко прохо
дять мої молоді літа, так нехай жор
стокою буде твоя смерть, коли так ви
рішить доля! Стримавши себе, клала
циганка далі спокійно карти, які па
дали тепер, як важке оливо, на бі
лу постіль. В середині ряду знову
завагалася, держачи в руці невідкри-
ту карту. Та скорий рух пальців пок
лав її в ряд, а за нею ля гли на пос
тіль дві другі. — Смерть — смерть, —
прошепотіла знову циганка. — Чи я?
Вийде моя карта, будеш живий, а я
відійду у вічність. Вийде твоя, твоя
смерть, а моя вічна мука. — Поволі
рука відкрила карту, що зображува
ла цигана із танцюючим ведмедем.
— Твоя смерть — прошепотіли затис
неш уста. Аза замкнула очі й сиділа
непорушно. Остання карта
маячіла
перед нею.
** *
Глухо, тривожно гуділи цимбали,
шал і ла скрипка звуками дикої жа
ги й бурхливих інстинктів. Блища
ли при палаючім вечірнім вогнищі
гострі кинджали й звучно вдаряла
сталь об сталь. Палали очі танцю
ючих ясними іскрами й із затисне-
них уст падали хрипкі оклики. Під
впливом дикого танку збудилася й
дикість ведмедя. Одним ударом лапи
кинув свого гнобителя на землю і
гострі зуби затопив у його горлі. Аза
жахнулася з болю й від болісного
оклику опритомніла. Картини на кар
тах стояли в непорушній байдужій
позі. — Кізмет, — промовила Аза, по
гасила свічку й вийшла з воза.
Божевільний крик нестерпного бо
лю й дикий рев ведмедя збудили та
бір із глибокого сну. На силу відіг
нали ведмедя від пошарпаного тіла
208