Basic HTML Version
шого багача, перед яким були отво-
рені двері до всіх панів.
Ніхто в нас по Шевченкові так при
страсно, без застережень і без претен-
сій не любив нашої землі, як Стефа-
ник. Це відчувається з кожного сло
ва його новель, з кожного кроку в
його приватному житті. Стефаник
розрізняв дві любові: таку, що лишає
вічний слід, і таку, що її треба що
день як „закришки". Ця остання при
значена для пересічних людей. В од
нім листі (без дати) писав Стефаник:
Таких людей, що годніби таку ска
лу
[велику любов]
нести є так мало.
Такі люди звичайно під гнетом своєї
любови калічіють.
До тих, що окалічіли, належав
Стефаник. Той веселий, бажаний в
кожному товаристві Стефаник, носив
у своєму серці гріб. Бо він з мільйонів
губ злизав слова, з мільйонів чол ви
читав мислі, а з мільйонів серць вис
сав почування. Бо це серце, яке як в
горнилі перетоплювало трагедії міль
йонів, мусіло боліти, мусіло зносити
бурі.
Любов спалювала Стефаникове сер
це на вуголь. Ніхто в нас не пірнув
так глибоко в селянське серце і не
виніс з нього таких цінностей, як Сте
фаник. Селянський стан має виробле
ні форми життя, свої звичаї і тради
цію. Там знаходив Стефаник харак
тери, які потраплять і мовчки терпіти
і тішитися. Нова інтелігенція твори
лася лише на очах Стефаника. Це
сини Марії і Максима. І Стефаник жу
рився тим, що інтелігенція відбилася
від свого берега, від селян, а допли
сти до другого не годна. Не може ще
створити тривкого, сильного другого
стану. Для Стефаника стан — це бе
ріг над рвучкою рікою. Хто не три
мається берега, того пірве течія і він
згине. Тому для мужика:
Держися землі, пустиш
її,
то про
падеш!
Не любив Стефаник таких, що пу
стилися землі, а нічого іншого не
зловили. Цей елемент хиткий, до вся
кої підлоти готовий. Це роля наших
півінтеліґентів, від яких зароїлося по
наших селах. Всяке творення чогось
нового порівнював Стефаник до бо
лів, серед яких приходить людина на
світ. У великих болях, які перехо
дить наша інтелігенція, шукаючи но
вих доріг, нових ідей для розвитку
нації, бачив Стефаник заповідь пов
стання нового інтелігентського стану,
свідомого своєї цілі і післанництва.
Та про це не лишив Стефаник нічого
ані в творах, ані в приватних листах.
Це його думки, висказані нераз в роз
мовах в останніх роках перед смертю.
Тому вернімо до селян.
В листі до товаришки, потім дру
жини Ольги Гаморак з 1899 року зі
Львова, в дорозі до Кракова, пише:
Русини мене витають і як бачу, ні'
би з пошанівком злосливим. Не зна
ють, що з мене ще може бути і не
вміють ще мене в рахунок взяти. Всі
вони безпредметові, бо маленькі в ба-
yfCCvrLrLjbQG
і любити мужиків не можуть.
Всім їм без того зле. І робота через те
у них зла.
А любов Стефаника не була декля-
маторська, потрібна на щодень, але
та друга, яка свою жертву нищить.
В далекому Кракові видить Стефа
ник русівський лан і бабу, що зби
рає ковеньки. Вухами чує шелест ко-
веньок у бабиній горботці і має ве
ликий біль у плечах від тягару баби
них ковеньок. Ріже його в поясі від
колосків, які баба ховає у пазуху,
скаржиться Стефаник в іншому листі
до Ольги Гаморак. Брати чужі болі
на себе і то так душевні як і фізичні
болі може цілого народу, можуть
тільки вибранці, обдаровані якоюсь
вищою силою.
Стефаник болів над тим, що під
хід до так званого „селянолюбства"
був фальшивий, через що приніс нам
великі втрати. Зворот до селянства
був поверховий і тому любов до се
лянина перемінилася в зворушливо-
слізливе, але не щире пожалування.
28