Basic HTML Version
І знаходжу в тих споминах про ма
му стілько гарного і пречудного,
скілько великого і глубокого, що ме
ні ні науки людей, ані цілого світа
вже не треба. Бо до кінця мого жит
тя є чим жити. Тепер мої чувства і
моя фантазія лишень на її послузі.
Я так довго буду працювати, аж її
гріб замкну в своїй голові тай тоді
вона ме мати найкращу могилу.
Коли Стефаник відчув, що його
життьовий шлях кінчиться, на три
тижні перед катастрофою, дня 12. XI.
1936 р. отверто погодився з Церквою.
Ромен Ролян пише: „Великі душі
— то так як високі верхи гір. Смалить
їх вітер, заслонюють хмари, але від
дихається на тих верхах глибше і
сильніше аніж деінде... Коли хмари
розступляться, тоді відчуває людина,
що взнеслася понад людський рік".
Такою велетенською горою на на
шому овиді був Василь Стефаник.
Щоб відновити легені і відсвіжити
кров в своїх жилах, треба час до ча
су відвідати ті височини. Дорога на
верх веде через Стефаникові без
смертні твори, в які треба уважно
вчитуватися.
Тулова, 26 квітня 1937.
Леонід ПОЛТАВА
СЛОВО ІВАНА ФРАНКА
В темні дні, домовинно-нічні,
Понад вежами Львова
Спалахнули бентежні вогні
Українського слова.
Наростали вони і цвіли,
Впарі з сонцем, в зеніті,
Хоч згірдливо всміхались „орли'
Адже з кузні вогні ті. . .
. .
.В тобі дух мій, будуче моє,
І краса, і держава.
Іван Франко.
Що на ній найніжнгші квітки
І найтяжчі будови
—
Це плід сонця, твердої руки
Ще й вогненного слова!
І летіли слова з-під пера,
Як з-під молота
—
жаром,
Біля Сяну і біля Дніпра
Виростали пожаром.
Посміхнувся і син коваля,
Чорнорукого Яця:
Він збагнув, що одвічна земля
Кузня вічної праці,
Глянь: над прахом „орлів" устає
Той вогонь величавий,
В ньому дух твій, будуче твоє
І краса і держава!
34