Basic HTML Version
101
О, ти рідна країно! Як у тебе красно, як у тебе солодко,
кілько в тебе простору! Є де, дякувати Богу, жити, є де по
дітись!
І бузьки раді вітають рідний край зпід небесної синяви,
крутяться колесом, немов танцюють з великої радости, весело
клекочуть...
— Та, летім, летім чим скорійш до батьківсьчого гнізда,
до рідної ггріхи!
І бузіки прилетіли до рідної стріхи, заклекотали весело,
закрутилась колесом, з розмаху сіли на рідне гніздо й стали
цікаво розглядатись по ріднім обійстю, стали його вітати пі
сля дозгоі розлуки...
— І ось нас маєте! — здавалось, немов говорили вони, —
і ось
wv
знову до вас прилетіли, міщя родимі, бо злітай світ
здоиж і поперек, то ніде таки нема так добре, як у себе дома
на ріднім гнізді... А ти, господарю, вииди-но з хати, най ми
тебе повітаємо та подивимось, чи ти здоров, чи твоя жінка
й діти здорові, чи щасливі, чи веселі?...
Та з хати якось ніхто не виходить, на подвіррю не видко
ні людини, ні худібки, ні навіть домашної птиці; глухо і пусто
довкола, начеб х^о віником замів ціле обійстя... Плоти пооб
літали, а господар чомусь то їх не іородить, не ладнає; у
хаті стіни також пообпадали, а господиня їх не ділить, не
білить, на подвіррю малі діти не граються на сонці, не витають
веселик криком бузьків, давно сподіваних віщунів весни. Пу
сто, тихо, мор ангг:л смерти перелетів недавно чеоез те обійстя.
Бузьки розгл'ядаіСтьсе здивовані й чим раз більший о-
страх і якийсь смуток їх огортає...
— Гей, господарю! та де ти подівся враз зі своєю роди
ною? Чи ви часом, Боже борони, не вимерли через зиму?!...
Прилетів маленький воробчик і розяснив бузькам цілу річ.
— Не вмер паш господар, та не бачити вам його більше.
Гей, було йому, братчики рідненькі, тут дуже тяжко жити:
хліба не було ні шматочка, а в коморі ні жмінки муки, ні одної
крупочки, ні одної пшонини, та не було чим жити, не було
йому чим діточок годувати, а ще до тою не було в що вдяг
нутися, ні чим хати огріти. Бідував наш господар зі своєю
родиною, голодував, а вкінці побачив сердешний, що йому
тісно в ріднім краю, що йому прийдеться тут з голоду вмерти,
тай покинув рідне гніздище, всього зідрікся... Забрав жінку,
забрав дітий тай потягнув з другими сіромахами, такими, як
він, у далеку, непевну чужину, за високі гори, за широкі моря
й уже він більше не вернеться до дому, а в тій пустці мешкають
тепер сови й лилики. Ось яка новина, братчики рідненькі!
Б\?зьки похилили голови, опустили крила й тужно й жа
лібно стали клекотати...
Тимотей Бордуляк.