Basic HTML Version
окношашо
сноглядс mho
Написав Панас Фєденко
'J'aK можна перекласти слово латин
ського кореня — „песимізм" та
„оптимізм". Песиміст готовий диви
тися в будучність невесело, безнадій
но, він з природи мелянхолік. Опти
місти, навпаки, сповнені надією на
краще майбутнє, як своє власне, так
і народне. Коли в народі переважає
тип оптимістів, то це дає такій нації
велику моральну силу. Це доказали
англійці в своїй історії, давній і ново-
часній. Навіть в літературі англійсь
кій знайшов свій вираз національний
характер: автори і читачі вважають
за добре, коли дія в романі має щас
ливе закінчення (геппі енд).
А тепер перейдемо до суті справи,
,,ін медіас рес", як казали римляни.
Останніми часами в українській пре
сі на чужині, в доповідях і в приват
них розмовах поширюються „чорно-
глядні" твердження і настрої щодо
будучности українського народу. Де
хто твердить, мовляв, мине два поко
ління і українці забудуть рідну мо
ву, перейдуть на мову „старшого бра
та", доводить, що Україна стане не
забаром „географічним поняттям".
Приводять факти: посилене помос-
ковлення українців, що йде через
школу, пресу, радіо, театр, телевізію,
російську колонізацію і т. д. Все це
факти безперечні, і ми знаємо, що
система денаціоналізації не почала
ся під большевицьким режимом, во
на має столітню давність. У зв'язку з
тим були теж давні заяви учених,
письменників і політиків про безви-
глядність українського національно
го відродження.
Автор першої граматики українсь
кої мови Павловський писав про ук
раїнське „исчезающее нарічіе" в
1818 році. Поет Забіла писав, що наш
народ „умирає" (не з голоду, а націо
нально). Микола Гоголь, що пристав
до чужої національности, з погордою
озвався про Шевченкову поезію:
мовляв, від неї „тхне дьогтем". Навіть
у Шевченка, у хвилини тяжкого роз
думування, бриніли деколи сумні
настрої, мовляв, сила Москви така
небезпечна, що може „спустити Дні
про в синє море". Поет, бачивши, як
земляки „кайданами міняються", за
бувши про волю Рідного Краю, пи
тався сам себе: „Чи варт вона (укра
їнська ідея) огню святого"?
Сучасник і приятель Михайла Дра-
гоманова,
Микола
Ковалевський
(1841-1897), що був невтомним зби
рачем фондів в Україні для допомо
ги науковій і політичній роботі Дра-
гоманова на чужині та Радикальній
Партії в Галичині, впадав деколи в
настрій чорної безнадійности. Леся
Українка згадує слова М. Ковалевсь-
кого до гуртка української молоді в
Києві ,що сходилася в його примі
щенні для „українознавства": Кова-
156