Basic HTML Version
левський казав, що треба якомога
швидше і завзятіше братися до ро
боти серед українського народу, під
тримувати і розпалювати в ньому на
ціональне самопізнання, поки воно
ще дорешти не згасло, бо воно й
так ледве блимає: „Коли ми зараз,
не гаючись і то завзято, запекло не
візьмемось до роботи, то через 20 літ
Україна буде трупом!"
Були й інші подібні голоси з уст
українських патріотів, що журилися
тим положенням України під росій
ським пануванням, і в словах гно
бителів, ш|о вже готувалися вбити
гвіздки в труну „мертвої" України.
До цього прилучився теж „прем'єр"
Совєтської України — румунський
комуніст X. Раковський. В Києві він
заявив у березні 1919 p., що україн
ська мова потрібна тільки „буржуаз
ній інтелігенції", а українське націо
нальне відродження Раковський наз
вав „безнадійною справою" (безна-
дежное дело). Але під впливом на
родних повстань мусіла Москва про
вадити „українізацію", хоч остаточна
ціль лишилась незмінна: мовляв,
після перемоги комунізму мусить на
стати „злиття націй і мов". Само со
бою — з мовою „старшого брата" . . .
Я належу до того покоління (воно
повільно, але невпинно відходить у
„ліпший світ"), котре виростало під
царським режимом і пережило бурх
ливі роки революції і боротьби за
Українську Народну Республіку. Це
мені дає можливість порівнювати си
туацію дореволюційну з пізнішим
розвитком в Україні. До 1917 р. в Ук
раїні Наддніпрянській не було ні од
ної української ш' оли, преса була за
боронена, українство („свідомі укра
їнці") було „в катакомбах". Царсь
кий уряд не визнавав назви — „ук
раїнець", „Україна", ми були „мало
росами", частиною „єдиного русско-
го народа". „Свідомих українців" у
містах України можна було числити
на пальцях, і вони були під суворим
наглядом поліції. Діяли нечисленні
групи української студентської моло
ді, напівлегально існували Товарист
во Українських Поступовців (ТУП),
робітничі гуртки Української Соціял-
Демократичної Партії. Тільки в Гали
чині й Буковині до 1914 р. українс
тво поступово вбивалося в силу, і ми,
під російським пресом, з надіями по
зирали на Захід. Неписьменні, несві
домі робітничі й селянські маси стоя
ли в той час поза національним жит
тям, були етнографічним матеріялом,
„тяглом у поїздах бистроїздних на
ших сусідів". Як і в кожного по
неволеного народу, історичну па
м'ять, національну свідомість збере
гла й розвивала українська інтелі
генція. Цієї національної української
інтелігенції, „свідомих українців" бу
ла перед 1917 роком на Наддніпрян
щині „жменька". Тепер їх начисля
ється сотнями тисяч, як не мільйона
ми. Щоденна газета в Києві (єдина
на всю Наддніпрянщину) — „Рада"
— мала тираж 5,000 примірників і
„на ладан дихала", бо видавець, Єв
ген Чикаленко не мав досить грошей,
щоб покривати дефіцити. Тепер (хоч
і під комуністичною покришкою) ви
ходить численна українська преса.
Коли б на неї не було читачів, то цю
пресу Москва припинила б. Інтелі
генція в Україні тепер двомовна
(знає теж російську мову), але за
царського режиму вона української
мови не знала, навіть ті, що „бала
кали", писати і читати по-українсь
кому не вміли.
Відомо, що дія викликає протидію,
утиск національний збуджує у при
гноблених протест і охоту до відсічі.
Не можемо вважати українську інте
лігенцію „під московським карау
лом" за таку недотепну, щоб вона не
бачила колоніяльного визиску і на
ціонального пониження своєї країни
й народу. Ці люди знають про лікві
дацію колоніяльних імперій в Азії й
Африці і розуміють, що цим історич
ним процесом не встоїть і російська
комуністична імперія.
Не слід забувати й про такий факт,
як примусова соборність України на
слідком другої світової війни і вища
національна свідомість західніх укра-
157