Basic HTML Version
і закликав від газети :,,но, но, ти там
не договорюй, бо ремінь буде в робо
ті!" Правда, тато ніколи не вдарив
ременем Василька, але страх був і з
того часу він почав повільніше про
казувати Отченаш. Але коли прихо
дило до „Вірую", то не раз трапля
лося, що десь при кінці, „глаголов-
шого пророки", Васильків голос зов
сім притихав, потім вмовкав, і він
навколішки засипляв . . . І тоді мати
брала його на руки і тихо клала на
постіль, а Василькові уже снилися
високі яблуні з великими червоними
яблуками на гілках . . .
** *
Коли Василеві скінчилося сімнад
цять років, прийшла війна і прийшло
багато змін. Це були такі зміни, про
які малому Василькові ніколи не сни
лося . . . Йому ,в дитячих роках, ніко
ли насправді не приснилося, що він
буде в Баварії, буде гірко тужити за
селом, а коли скінчиться війна, він
вже не вернеться додому. Натомість
з Баварії він поїде за океан, і поїде
вже не сам, а з молодою жінкою —
Марґарет. — Ах, тато й мамуня ма
буть ніколи б йому не простили, що
він привів їм „чужу" невістку, але
тато й мамуня вже тихо спали у не
відомій могилі . ..
Життя з Марґарет було добре, спо
кійне, не можна було ні на неї, ні на
життя нарікати. Хоч чужа, але ла
гідна, спокійна і працьовита була
Марґарет. Усе було гаразд, аж доки
не прийшов до них малий синок —
Петрик. Тоді у Василя — вже дорос
лого мужчини Василя — почало час
то скиміти серце. Марґарет говорила
до Петрика по-своєму — вона укра
їнської мови ніколи не вспіла вивчи
ти. Василь говорив до хлопчика по-
своєму. Двома мовами говорилося в
хаті. Правда, у Василя не дуже то був
час розмовляти з сином — у нього
вічно та постійно була якась робота.
І був би Василь може й потрохи при
вик до того, що дитина частіше й кра
ще говорить по-німецьки, як по-своє
му, коли б не та історія із свяченою
Леся Лисак
водою. Прийшов отець з кропилом.
Покропив хату, дав поцілувати хрест
Василеві, Марґарет, малому Петри-
кові. Дав Петрикові образочок. А по
тім до Василя: „А ваш синок вміє
вже молитву?" Петрик ще ніякої мо
литви не знав, бо Марґарет чомусь
— і на Василеве щастя — ще не нав
чила його своєї. І Василь попросту,
хоч трохи засоромлений, признався,
що дитина ще ніколи не молилася,
бо . . . додав на пояснення — бо ще
мала. А пан-отець глянув трохи сумо
вито, а трохи суворо й відказав :„а
скільки вам було років, коли мама
проводила вам молитву?"
І зараз же того самого вечора Ва
силь казав Петрикові клякнути біля
ліжечка, скласти рученята й почав
вчити його Отченашу. І Петрик гар
но й гладко повторяв за ним, навіть
не питаючи, що означають оті незро
зумілі для нього слова. Тоді Василь
пояснив: „Петрику, ти просив Бозю,
щоб тобою опікувалася і давала тобі
те, що тобі потрібно". А Петрик ро
зумно кивнув голівкою, мовляв „доб
ре, тату".
За кілька вечорів, на велику ра
дість Василя, Петрик вже сам мовив
Отченаш — і кожне слівце виходило
у нього гарно й чітко. Василь був тим
такий вдоволений, що навіть приза
був, що колись, коли він був малий,
195