Basic HTML Version
цуховного життя і культури мусить
бути більше інтенсивний та приспі-
шений, що membra disiecta національ
ної душі мусять бути зорганізовані
в одну гармонійну цілість, — що му
сить бути визволений чоловік наперед
з неволі духової, поки зможе стати
вільним горожанином, полюбити в со
бі красу, одухотворити своє життя,
позбувшися своїх нижчих інстинктів.
Очевидно, не могла поетка переводи
ти тої організації культурної психіки,
наприклад, української дійсности, і
шукала собі за своїм світом за своїми
темами. На „крилах пісні" полетіла в
чужі країни, поки не віднайшла свій
терен і рівновагу духову.
Треба сказати, що 80-ті роки, коли
дванадцятилітня Леся вперше висту
пила на літературне поле — то був
для української літератури, спеціяль-
но для поезії мертвий час. В тодішній
літературній продукції не було пори
ву творчого, люди занадто ходили по
землі, реакція занадто їх прибивала
до землі. Трудно було добути якусь
мелодію в душі, бо все життя було
дисонансом. Тож Росія, де культурне
життя плило тоді вже цілою струєю,
видала в той час такий ,,безкрилий"
і сумний талант, як Чехов! А в нас
треба було всі сили напружувати, аби
оживити свою струйку, щодня натра
пляти на перешкоди, апатію, сповня
ючи бодай дрібний національний обо
в'язок, щодня кривавити свою душу
і попадати в розпуку. А коли люди
все таки борсалися, не покладали рук
— то тільки тому, що мали відвагу
вірити проти надії, робити наперекір
самому життю.
Інші письменники подали факти тої
епохи нашого духового життя, кида
ли кличі — але настрої того
часу
знайдемо в поезії Л. Українки. Я не
говорю тут про її перші проби, коли
вона писала такі твори як „Русалка"
і була ще під впливом етнографічно-
романтичної школи наших поетів; я
говорю про той стан — кінець 90-их
pp. — коли вона свідомо йшла своєю
дорогою і критично ставилася до жит
тя. Вона не могла в ньому знайти ме
лодії тої, якою відізвалася її пізніша
творчість. Вона не знала, як реагува
ти на нього, якими способами проти
ставити себе йому. Це період досить
значної різнородности в діяльності
Лесі Українки, час, коли вона писала,
крім лірики: оповідання, поеми для
дітей, робила переклади
наукових
творів, деб'ютувала в публіцистиці.
Це все показує, що вона уміла орієн
туватися в житті нашого громадянс
тва і тверезо дивитися на нього.
Але власне та тверезість та щи
рість думки мусіла в ній збудити три
вогу. Вона почала бачити невільників
тільки, в серцях людей читати невіль
ничі думи, бачити не віру і запал, а
безсильну боротьбу з „бридкими га
дюками", яка настільки висилювала
організм, що не чути було ніякого не
покірного слова. І от псетка не може
вже позбутися якоїсь
внутрішньої
„химери" в своїй душі, бажання ска
зати те „непокірне слово", внести світ
ло в задушливу атмосферу землянок,
піснею перемогти всі дисонанси жит
тя, стсгони і брязкіт кайданів. І „кри
ла пісні" для Лесі Українки — це не
поетична фраза, не декораційний до
даток, а потреба душі, потреба мело
дії, рівноваги над життям, прометеїс-
тичний порив і перемога темних сил.
Поезія для неї це —
„тая країна, де щастя і горе
[однаково милі,
тая країна, де усміх і сльози
[однаково ясні,
тая країна, де чола підводять похилі,
де не сльозами, а співом ридають
[нещасні . . ."
так остаточно сформувався її талант.
З початком нового століття вона вже
твердо стояла на своїм ґрунті і знай
шла рівновагу повну, клясичну. Тіль
ки це не рівновага, яка йде впарі з
філософічним стоїцизмом, яка спиняє
розвій. Вона еволюціонувала далі, ро
звивала свій талант і сили, йшла що
раз вище і захоплювала щораз шир
ший круг. Вона тільки знайшла в собі
ту певність, яка нічого не боїться.
Contra spem spero! — кликала вона,
як давніше Вірю, хоч не маю ніяких
25