Basic HTML Version
аргументів; але я їх не потребую, —•
певність свого шляху я маю в собі, в
почутті своєї правди внутрішньої, хоч
ви її назвете іраціональним! — Така
логіка всякого прометеїзму і його
правда.
Бо тут треба відвойовувати чолові
ка, треба його збудити, показати йо
му дальшу мету. Чоловік мусить ма
ти свою внутрішню свободу, з раба
буденщини переродитися в слугу ви
щої справи. Так тільки
скінчиться
„вавилонський полон",
воскреснуть
руїни і буде збудований ,,в новім Єру
салимі храм новий". А там не буде
анархії та неволі душ, животіння ста
рими брязкалами не буде називатись
народними святошами, не буде крику
товпи: не треба арфи— і закон буде
не мертвою буквою, а організуючою
силою, яка й пророкам дає місце . . .
Те все мусить вичитати і до себе від
нести сучасний українець — з творів
Лесі Українки. Бо для кого ж писані
такі твори, як „Вавилонський полон"
або „На руїнах", про кого пише вона,
зображуючи прострацію, духову роз-
тіч та рабство гебреїв „над вавилон
ськими р і ками?" Про кого говорить
пророчиця Тірца, коли каже про святі
руїни, що служать нашій ганьбі, про
струни, що тяжко стогнуть під мерт
вим доторканням мертвих рук, про
шелест безсилих слів в плохих устах?
І ще раз к ажу: це не „поезія" тіль
ки. Це протиставлення живого чоло
віка, його потреб душі і серця вся
ким абстрактним ідеалам, рабству, я-
кий скував чоловіка — це, коли хоче
те, ціла програма духового і куль
турного відродження, вогонь, який
маз розпалити глухороджений люд і
зробити його видючим! І не в бездуш
них і механічних вигуках: „куйте
мечі!", а власне тут, в цих творах
Лесі Укра їнки, я бачу найсильніше
слово нашої поезії,
найсильніший
вислів нової національної душі після
Шевченка!
Коли тепер з цього пункту пригля
нутися всій творчості Лесі Українки,
то побачимо, що вся вона — це не
моментальні реакції поетичного ду
ха, не якісь фраґментаричні картини,
писані „в такі хвилі", коли приходить
на поета „надхнення". Це відносно
свідомий акт творчої золі, це консек
вентна реалізація творчих
задумів,
на яку не здобувся ні один сучасний
український поет. Взагалі на ,,над-
хненні" наших поетів ми не збили
великого культурного капіталу. Те
„надхнення" по найбільшій часті чис
то мимовільна реакція, одноразовий і
нестрашний вистріл без дальшої! ме
ти, слабосиле квиління, авторська по
за, безглузда екзальтація, яка вили
вається в рими...
І на тім тілі нашої сучасної поезії
постать Лесі Українки виростає до
величезних просто розмірів. З прав
дивою жіночою „впертістю" і витри
валістю вона вдиралася на вершини
творчі, з подивугідною енергією здо
бувала собі ґрунт, не ослабаючи ані
на хвилину. її творчий шлях — це
безустанне наростання тої енергії, без-
переривне збагачування свого духа
новими набутками. В результаті вона
дійшла в тім своїм змаганні до того,
що перетворила себе, сама стала ар
тистичним типом, тим. що називається
артистичний організм в повнім того
слова значенні. Ще довго наші поети
— з нечисленними вийнятками не бу
дуть того знати; не будуть розуміти,
що значить віддихати „повітрям гір",
серед тої холодної, але зате чистої ат
мосфери. Витримати її можуть тільки
сильні духи, — як замітив Ніцше —
тому вона убиває нижчі організми.
Леся Українка могла її витримати і
полюбила її, як любить її кожний, хто
може стояти власними силами. І твор
чість Лесі Українки має тому свій
стиль, зовсім окрему фізіономію, по
якій відразу її пізнаємо. Інтелект, по
етична інтуїція, глибока ніжність жі
ночої психіки, сильна творча воля, ор
линий полет душі, яка вміє відмежу
вати себе від життьової торговиці і без
галасу творити собі високохудожні
образи, творити в собі образ вищої
людини, вільної людини, — оте, все
сплелося в творчості Лесі Українки
в одну гармонійну цілість . . .
26